Ближче до обрію поступово схилилось сонце.Тремтливо спалахують останні промені, все ще ласкаючи смужку білих хмаринок. Проникаючи крізь них, на воду легко лягають золоті відблиски. Широкий Дніпро їх приймає, під дійством вітру і тихої течії, хвилясто виплескує. Вдалині, в напрямку заходу, час від часу, сонце неначе у обіймах води, наразі немов топиться і тут же знову виринає.
Яка краса!- про себе втішилася Марина - Люблю цю річку, набережну, моє чудове, красиве місто Кременчуг!
Весняний настрій природи, вологий подих вітру, ковток свіжого повітря, нікого не залишить байдужим. У вечірній час, по обрію небо зачаровує дивовижними хмарами, інколи й з жовтими та червоними відтінками. Їхня казкова краса привабить кожного, особливо здалеку, коли вони наче купаються у морському піднебессі.
Вздовж річки парк, між оголених дерев, синіли сутінки. Враз нагадали їй - треба поспішати. Від старшої сестри мала завдання, із дитсадка забрати племінника Максима. Це рідко буває, але чому й не допомогти.
Вона йшла без головного убору, то ж весна, минула середина березня.
На плечах, раз - у - раз від вітру, легко здіймається каштанове волосся, розсипається, за мить, знову припадаючи, лоскоче шию. У неї, такий же настрій, як у вітру, піднесений. Хоча нині і ні з ким не зустрічається, але тішиться пробудження природи. Сяючі очі дивляться на Дніпро, який вселяв надію, що все буде добре. А чому й журитись? Робота в магазині по продажу жіночої білизни, не така вже й важка і колектив дружній, хоча одні жінки, за виключенням керівника. То добре, що вже на пенсію збирається - так інколи гомоніли дівчата. В такому разі не буде приставати, як колись, як той реп’ях. Весь час мав намір спокусити працівницю до лестощів та скакнути в гречку. Ох - інколи подумає - Для сім`ї важко знайти порядного чоловіка, один наркоман, інший без пляшки спиртного прожити не хоче. До того ж, ще й не мають роботи. Та всі хочуть потусуватися в кав`ярні, чи частенько відвідати ресторан. А потім пропонують до себе додому, чи в готелі зняти номер.
За плечима роки квітучої весни, себе втішала -Тю, та це ж лише двадцять два, поспішати немає куди! Як розібратися, де ж познайомитися? У магазин за білизною в основному приходять жінки. Ну хіба що на набережній, але ж одній незручно йти. Але коли й наважишся : побачиш лиця щасливих пар, поцілунки, блиском сяючі очі і нарешті привабливий сміх. Тут не гріх самій собі зізнатися - Трохи шкребне, як кажуть, по душі. Та враз подумає – Ні - ні, заздрити не посмію, не той характер, добре, хоч комусь повезло.
Марина поспішала до дитсадка. Зненацька, пустився невеликий сніг. Стрілою настигла думка - Ой, як невчасно, курточка ж без капюшона! Попереду, за брамою, двоповерхова будівля дитсадка, біля парадного входу стояв високий молодий чоловік. Він помітив її, позирнув на вхідні двері, на пару кроків відійшов. Дівчина зробила висновок, напевно когось чекає. Швидкою ходою зникла в під’їзді. Та тільки зайшла в приміщення роздягальні, як цей же чоловік прослизнув перед нею, миттєво відчинив двері в групу. Від несподіванки, звичайно здивувалася та її посмішка - це ознака ввічливості, подякувала. Все ж відчула незручність, адже з групи, нікого з батьків не знає, за племінником приходить дуже рідко. Тут же, зробила висновок - Можливо мене знають. Чомусь стримано позвала Макса, відразу на її телефон подзвонили з магазину. Племінник одягався сам, розмову продовжила на сходовому майданчику. За кілька хвилин відчинилися двері, Племінник сонячно всміхався, тримаючи світлооку дівчинку за руку, весело сказав,
-. Оце моя тітка Марина, а оце Наталка, моя подружка.
- А з ким вона йтиме додому? -здивовано спитала, пристально дивлячись на нього.
Дівчинка випередила його, дзвінким голосом, співочо сказала,
- На мене внизу чекає дядько Ігор, він же зразу за вами вийшов. Сьогодні він мене забирає, тато й мама до двадцятої години на роботі.
Марина вже знала, як звати цього дядька. Хоча на вид, їй здалося, йому років двадцять п`ять, не більше, Тоді подумала-А він так, нічого!
Надворі, вона намагалася взяти за руку племінника, він відмахнувся, здивований її поведінкою, кліпав оченятами,
-Тю, то ж ми разом йдемо додому, ти що не знаєш? Наталка ж з нашого будинку, тільки вона проживає в третьому під`їзді, на другому поверсі.
Ігор почувши розмову, усміхнений, наблизився до них,
- Напевно твоя тітка рідко з тобою водиться. Може ми познайомимося?
Максимко з Наталкою йшли попереду, про щось жваво спілкувалися. Хлопчик розмахував руками і вони вже сміялися. Ігор запропонував,
-Давайте не поспішати, сніг перестав. Ця прогулянка, дітям тільки на користь піде.
Уважно дивився на її реакцію, продовжив,
-Я думаю нам теж не завадить.
Марина трохи засоромилася, але не заперечила. Скоса позирала на нього, думки, як рій бджіл – Цікаво, як він знає, що я тітка?
Та згодом, він несподівано, ледь нахилившись, тихо прошепотів,
-Марино, а може краще дітей заведемо додому, а самі прогуляємося по набережній?
Її думки - вітряки - Оце розмах! Ось так при першій зустрічі?! Від пропозиції розгубилася, не встигла й слова сказати, як він потурбувався ,
- Тільки на голову щось візьміть, прохолодно. Бачите, яка весна та й треба берегтися, у наш час вірусів достатньо, щоб захворіти.
Хоча планів щодо вечора й не було, але йшла, зважувала всі” За” і “Проти”. Тож не буду, як кажуть, у лоб запитувати, чи розвідник, чи можливо одружений. Чи просто є час та бажання пофліртувати. Але ж славний, сині очі, приємний в розмові, невже холостяк?
То була їх перша зустріч… ці зустрічі продовжилися. Минали тижні, він часто зустрічав її з роботи, обом було комфортно, весело.
Невже я зустріла свій діамант? Інколи запитувала себе. Невже й насправді, ще є такі чоловіки? З розмов, таки трохи дізналася про нього. Здивувалася, йому вже цілих двадцять вісім років і не одружений! При спілкуванні помітила його схильність все докладно розповісти. Ось тут, з’явилася нагода, запитати, хто ж він за фахом? Почувши, що викладач у Кременчуцькому льотному коледжі, себе критикувала - І як, я не допетрала, адже так розмовляти можуть тільки фахівці своєї професії. Ось тому, її вражав чистою українською мовою, уважністю, культурною поведінкою.
Напередодні Нового року, Ігор передзвонив, що на свята його в місті не буде, має поїхати з батьками до родичів у Полтаву.
Звичайно, подумала Марина, він же сказав, що їде з батьками. Я з торгівлею, підрахунками, про все на світі забула. Йому добре, ніби має канікули, а мені до відпустки далеко.
І чому так тягнеться час? На балконі, дівчина задивляється в далечінь. Його немає два тижні, а здається ціла вічність. Думки плутаються, як інколи нитки при шитті. А може я закохалася? Що так швидко? Але ж ми надто мало зустрічаємося. Зупинила себе - що за дурня лізе в голову, мені ж не сімнадцять! Цікаво, а що він зараз відчуває? Чи думає про мене? Ой, здається він надто серйозний. Але ж при зустрічах приємно разом смакувати морозиво, насолоджуватися прогулянками, розмовляти про роботу, погоду та згадувати веселі витівки дітвори.
Аж тут мила усмішка прикрасила її обличчя - А він дітей любить, як і я, тільки про майбутнє мовчить, ніби окрім цього всього ніяких планів.
Ігорю дуже подобається Марина та є мрія, придбати авто. Ще зі школи збирав гроші, міняв на долари, ховав у скарбничку. Часто прицінювався, але хотів купити нову модель машини, а для цього, ще потрібно трохи часу. Про це з рнею не ділився, вважав так буде правильно. Думки, мов перелітні птахи, - Скажу коли придбаю .- От тоді, відчуваючи, що впевнено стою на ногах, можна й освідчитися.
Дві тисячі двадцять другий рік… розпочалося вторгнення росії. Війна внесла свої корективи; тривогу, від звісток смуток, хололи душі, тремтіли серця. Ігор багато часу проводив у коледжі з волонтерами. Згуртував молодь, у вільний час, виготовляли свічки, плели сітки.
З Мариною зустрічаються рідко. На її плечі звалилося більше роботи. Деякі продавчині виїхали за кордон, тепер їй довелося обслуговувати, ще й дитячий та жіночий відділки одягу. Більше товару, звичайно треба більше уваги та й відповідальності.
Травневі дні… не принесли втіхи. Ігор поїхав на навчання, куди й на стільки днів, навіть він цього не знав. Тільки й встиг по телефону попередити,
-Привіт! На розмову маю кілька секунд. Їдемо на тренування. Все буде добре, при можливості буду дзвонити. Цілую!
Минало літо.. важкі дні хвилювань, інколи відчаю. Надто рідкі дзвінки, як випробування. Теплий початок вересня для обох став бажаним. Він повернувся, де стільки часу був, не розповідав. Лиш обійняв, застигли в солодкому поцілунку, потім приклав палець до її уст, прошепотів,
-Навіть не запитуй мене, де і що, бо нічого не скажу, не можна. Він мав бронювання та при потребі в любу хвилину могли визвати в ТЦК.
Життя продовжується, як течія річки по старому маршруту.
Одного зимового вечора, він проводжав її додому. Під тиском вітру, злегка падав і часом летів густий, лапатий сніг. Зазираючи в її привітні, теплі очі, поцілував руку, сказав,
-Марино, я тебе кохаю. Як треба, за тебе життя віддам.
Вона іще ніколи його таким серозним не бачила, легке тремтіння пронизало тіло. Та чомусь раптово, їй захотілося його розвеселити,
-Я тобі вірю, але наразі, хоч цей сніг зупини! Он бачиш, як сипле!
-Хай сипле, нам не завада,- він взяв її обличчя в теплі долоні, хотів поцілувати.
Вона миттю, його руки, відвела в сторони, по дитячому усміхалася, прошепотіла,
-Ні-ні, життя не треба! Ось ти зараз, сніг зупини! Що не в змозі?
Різко відвернулася і пішла вперед,
-Ігоре, до завтра!
Він хотів покликати, але передумав - Завтра… хто знає яким буде завтра? Він точно буде нелегким, бо війна.
Йому ліжко здавалося холодним, не спалося. Завтрашній день, а може взяти торт і піти познайомитися з її батьками. Хоча Максимко напевно вже не раз розповідав про наші прогулянки по набережній. Може настав час одружитися? Батьки давно підганяли-”Втрачаєш щасливі хвилини”. Та хто наперед знає, які випробування підготувала доля.
Не встиг закрити повіки, над містом лунала сирена. Але з ліжка не встав, не хотів порушувати сон батьків, вони ніколи не йшли в укриття.
Минали дні. Вітрина магазину прикрашена новорічною ілюмінацією. Ялинка палахкотить, переливається різними кольорами привабливих, яскравих іграшок. Біля неї, Марина викладає новорічні подарунки – чоловічу та жіночу білизну з косметикою.
Робочий день добігав до кінця. Вже з пів години, Ігор біля магазину, чекає на неї. Вона не помічає, тому й не поспішала. Сьогодні у її відділку за прилавком помічниця Оля - дев’ятнадцятирічна учениця торгового коледжу, проходить практику. Про таких дівчат, як Оля, кажуть - дівчина не промах. За скляними дверима, вона давненько помітила молодого, привабливого чоловіка Цікавість гризла з середини душі - кого ж він чекає? Якби ж зайшов - нав’язлива думка, не давала спокою.
Марина, нічого не помічаючи, повернулася за прилавок,
-Олю, я є, через пару хвилин можеш йти додому. Я тільки руки помию.
Саме в цей час Ігор зайшов в магазин, направився до неї. Але Марина, вже поверталася до підсобки. Він все ж підійшов до прилавка, уважно роздивлявся запаковані подарунки.
Серце Олі затрепетало пташино, до обличчя прилинула кров, у очах замиготіли стріли блискавиці. Дівчина, ледь - ледь приховуючи нервозність,
- Вітаю шановний, тобі допомогти вибрати подарунок? Я зараз!
За хвилину, її голос нагадав настирливу осу, дівчина розмахувала руками, пропонувала, то один подарунок, то інший. Кожного разу подаючи пакунок, намагається кілька секунд затримувати прямий погляд, зазирнути у очі. І чомусь, майже після кожного руху, рукою проводила по своїх грудях. Ніби намагалася привабити його погляд до їх пишності. Мабуть деяким чоловікам і подобаються такі дівчата, достатньо вгодовані і швидкі на язик, але він до всього ставиться іронічно, її це збісило,
-І те не таке, і це не таке! Хоч зараз не сезон та зверніть увагу на літній варіант.
В її руках яскраво - барвисті пляжні труси з люрексом. Вони йому нагадали про бабусиного, барвистого з блиском півня. Перед очима, ніби наяву, бачить гонористого, високохвостого, зозулястого, ще й войовничого. Який розправивши крила, високо піднімав лапи і боком наступав на нього. В цей же час прокричавши- Ку-ка-рі-ку, видавав дивні звуки невдоволення. Йому тоді. йшов п’ятий рік, а мабуть пам’ятатиме все життя. Напевно й дітям колись розповість про півня - забіяку.
Він не стримався, опустивши голову, тихо засміявся. Дівчина хитро зазирнула в очі та вже лагідніше до нього,
-Ну, як не маєте бажання собі взяти, то щось дружині виберіть!
Повертаючись на робоче місце, Марина помітила Ігоря, вирішила зачекати. Із-за синьої, ситцевої штори спостерігала, чим закінчиться це обслуговування. Може він при мені соромиться вибирати? То нехай пропонує, можливо в неї щось купить!
Ігор здивовано подивився на Олю, посміхнувся, тикнув пальцем,
-Дружині? Ану оцей комплект можете показати?
Дівчина нахилилася до нього,
-Я для тебе, в іншому місці могла би зробити справжній показ. Подивися, он ті, ще два комплекти, блакитний колір та рожевий.Така білизна тільки для інтиму. Скажи де й коли, як хочеш, зустрінемося.
Марина, почувши її пропозицію, миттєво почервоніла, завмерла, як миша, що ховається від загрози попасти в лапи кота. Здивуванню не було меж - вирячила очі, ледь переводила подих, ждала, що ж буде далі.
Ігор косо глянув на неї, зробив вигляд, що останніх слів не почув.
-Дякую! Скільки пропозицій, очі розбігаються. До Нового року, ще є час, я іншим разом зайду. От тоді, вже точно, щось підберу.
Він різко розвернувся, прямував до виходу.
Марина ніби нічого не чула, вийшла з підсобки, неголосно сказала,
-Олічко, можеш йти додому. Нам час закриватися, на сьогодні все.
Дівчина, помітно знервована, озирнулася довкола, різко підхопила свою сумочку.
-До завтра Марино!
-Па-па!- сухо промовила у відповідь. І тут же її догнала думка - Оце так - так, їй би й справді працювати в торгівлі, але чи не занадто й себе пропонувати. Що значить молодша, ні сорому, ні ввічливості.
За метрів п’ять від магазину, Ігор чекав Марину. Перед нею маленький букет з мімоз і ніжний поцілунок у щоку,
Вона миттєво озирнулася, сказала,
-До восьмого березня далеко, а…
Він перебив її,
-Я ладен щодня, тобі дарувати квіти, лише б бачити твої сяючі очі та милу усмішку.
В цей вечір, вона чекала, можливо щось скаже про Олю, але він мовчав, як риба. Не в його характері було звертати увагу на таких дівиць, які самі вішаються на шию.Тим паче у коледжі мав досвід, контингент молоді іноді, його дуже часто дивував і поведінкою і висловлюванням.
Після прогулянки по набережній, підходячи до будинку, він попередив, що на кілька днів зникне, Пообіцяв, за два - три дні до Нового року повернутися.
Через пару днів Марина отримала СМС- Все йде за планом, думаю вдома буду вчасно. Вони не домовлялися подзвонити один одному. Це її трохи здивувало, але й вона не підкинула такої ідеї. Якщо якийсь секрет, пізніше дізнається. А, якщо й ні, то значить так потрібно, довіряла йому.
Відколи для Олі, Ігор ніби десь зник, не втрачала надії, зустрітися з ним. На роботі, її очі весь час направлені до вхідних дверей. Через чотири дні Марина не витримала,
-Олю! Ти чекаєш на хлопця, чи помиляюся? Бачу, серед присутніх ніби когось шукаєш, час від часу, то зблідла, то червонієш.
-Та… тут один пообіцяв прийти. А сам, зар*за, як у воду впав.
-Ти не хвилюйся, у нас така професія, ще зустрінеш своє кохання. Давай краще подарунків добавимо, торгівля йде на “Ура!”.
-Та ні, він такий симпатичний. Коли білизну вибирав, моє серце шаленіло, його очі збентежили мене, приворожили. Вже, як тільки прийде, я його нізащо не відпущу.
-А може він одружений?- примруживши очі, спитала Марина.
-Ха-ха! Дружина не стіна, посунеться. Треба боротися за своє щастя.
Ось ти бачу весь час сама, а могло бути інакше, якби не була скромниця. Дивися так і у старих дівах залишишся.
Минуло кілька днів…в кінці робочого дня, Марина отримала СМС, - Я тебе чекатиму неподалік від зупинки тролейбуса-.
І чого б не зайти в магазин? - її настигла думка. Незадоволено, поклала телефон у кишеню. У Олі, відразу все під контролем,
-Щось сталося? Бачу обличчя змінилося, набуло серйозного вигляду.
Як би це їй відповісти - подумала. Марина. Невеличка пауза. мило посміхнувшись до неї,
-Та ні, це тобі здалося. Після роботи йду на побачення…такі справи.
Всередині скляного прилавка, Марина поправляє подарунки,
-Олю, давай швидше, будемо зачинятися.
В цей час, дівчина на обличчя наносила макіяж, підморгнувши до дзеркала, тихо,
-І чим я гірша за неї?
За мить голосніше,
- Я готова!
Пролітав невеликий сніг. Марина йшла, радо вдихаючи свіже повітря.- Як добре, може якраз, зима, на Новий рік зробить нам подарунок. Нехай би густий сніжок сипав цілу нічку, всі дерева, кущі прикрасив шовковою, білою шаллю. І вся земля зігрілася б під білосніжним, пухнастим простирадлом, під місячним сяйвом переливалася, сяяла золотом і сріблом. Вона любила сніжні зими, здавалося потрапляла в дивовижну казку.
Від магазину до зупинки тролейбуса метрів двадцять, Марина йшла не поспішаючи, обурено цмокнула - І де ж він?
Озирнулася, неподалік від себе, біля ларька помітила постать Олі. Ого та вона напевно за мною слідить, думка змусила її посміхнутися.- Це ж треба, отакої!
В цей час, не знати звідки, перед нею всміхався Ігор,
-Привіт! Леді, ви мене шукаєте? Обійняв її і чмокнув в щоку.
-Ти що - побоявся в магазин прийти?
Він взяв її за руку, підвів до бордюра,
- Як тобі це авто?
-Не зрозуміла. Це що твоя?!Ти рискнув, їздив за кордон?
-Це буде наша. Мені її у Львів пригнали. Подобається?
-Я в них не дуже розуміюся.
На синю тойоту падає, іскриться сніг.
Сідай, поїхали!-відчинив передню дверку автівки.
Усміхнувшись, двинула плечами, не перечила.
Залишивши автівку, біля річкового вокзалу, прогулянка по набережній.
Ігор дуже хвилювався, як почати розмову, як зробити крок до нового життя. Вона відчуває, що він має сказати щось важливе, бо час від часу важко переводить подих.
Невже знову кудись поїде? А може десь знайде собі таку, як Оля? А, як же я? Від цих думок її тіло проймає легке тремтіння.
-Ти змерзла?- запитав він.
-Та ні, це щось так, раптово вітер війнув, тому й здригнулась.
Вони зупиняються дуже близько до річкового, досить високого бордюра. Ігор взяв її за руку,
-Марино, я розумію, зараз війна і ми не знаємо, скільки ще часу триватиме це жахіття. Але життя продовжується, Поки я тут, у нас є шанс бути щасливими, ти вийдеш за мене заміж?
Вона мовчала…ніби слухала сплеск хвиль, які торкалися берега.
Зненацька, повільно, рідко закружляли сніжинки, вмить вітер підносить їх догори і тут же пускається густий, дрібний сніг.
Вона в його ніжних обіймах,
-Не мовчи! Не втрачаймо надії, що все буде добре!- прошепотів він.
В її очах блискавки кохання, повільно примруживши очі, тулилася до нього,
-Ти казав, що все для мене зробиш. От, як зможеш сніг зупинити, тоді скажу.
Хтось би почув ці слова зі сторони, мабуть мимоволі б посміхнувся.
Та за мить, білий велюровий шарф, що був на його шиї, опинився на її голові. Чолом торкнувся її чола, усміхаючись, притиснув до грудей, тихо прошепотів,
-У нас кохання, а це… це таке легке завдання.
Довгий, солодкий поцілунок, їх заставляє забути про все на світі.
Звук кроків.. хтось проходив мимо, напевно спеціально кашлянув.
Марина, злегка сп’яніло, поклала на його мужні груди голову. Здивувалася…ніби погода відчула її бажання - вже не сипав сніг. За мить сміливо зазирнула в його світлі, теплі очі,
-Ти спромігся зупинити сніг, То ж я вийду за тебе заміж.
За кілька секунд, на її безіменному пальці правої руки, виблискувала золота каблучка з камінчиком цитрину.
-Все їдемо до моїх, вони на нас давно чекають.
-Що, ось так прямо зараз?-тільки й встигла запитати.
Рукою обійняв за талію,
-Не гаймо часу, йдемо до машини!
Надворі… пролітають сніжинки. Автівка рухається по асфальтованій дорозі, в напрямку залізничного вокзалу, де неподалік їх будинки. В ній їдуть молоді люди, веселі, усміхнені сповнені мрій і надій на краще!
2024 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031077
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.01.2025
автор: Ніна Незламна