Сонце сходить пізно... Але ж - сходить!
Промінь зазирає у вікно.
Чом ніхто із хати не виходить,
Стежечка не топтана давно?..
В білий сніг калина похилилась,
Кетяги червоні, аж горять!
А старенька хата похилилась,
Сумно вік самотньо доживать...
А була ж колись вона весела,
Гомоніли діти у саду...
Вимирають українські села,
Якось все у нас не до ладу.
Люди гарні, щедрі, працьовиті,
І в свята, і в будні - все з вогнем!
Знають наш народ у всьому світі
Так чому ж так бідно ми живем?
Самостійна молода держава
Україна - все їй до снаги.
Жити вільно має повне право
Але ж не вгавають вороги...
До землі священної охочі,
Хочуть все під себе загребти.
Лізуть, ненаситні, дні і ночі,
Щоб у нашу землю полягти.
Це ж манкурти, в них нема коріння,
Вітер їх жене, немов сміття.
Виродки і бісові створіння -
Ні гроша варте в них життя.
Знищимо, з лиця землі зітремо,
Попіл розлетиться у кремлі.
Лиш тоді ми вільно заживемо.
На своїй очищеній землі.
Ми і так багато вже зробили,
Не згубились серед суєти...
Змінимо! І дай нам, Боже сили,
Щоб боротись і перемогти!
2016 - 2025
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031250
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.01.2025
автор: majra