Мій дідусь - божевільний.
Він живе в узвозі для божевільних,
Яке називається ВІЛЬНЕ.
Сім кілометрів від станції Міллерово
Ми з мамою їдемо автобусом.
А потім ідемо - спочатку конюшиновою полониною,
Буряковим цукровим полем,
Пробираємося через терен
(Від смаку його чорнильних плодів
У мене зводить вилиці,
А від колючих чіпких гілок
Усі руки будуть роздряпані),
Довго йдемо по нескінченному
Вишневому саду: граки з дзьобами,
Вимазаними в багряному, клейкому,
Ніби в крові, вишневому соку,
П'яно тережуть вишневі дерева, -
Ягодами усипана земля
Сочиться, як свіжа кривава рана.
Я залажу на дерево і тут же ж забруднюю
Сукню в червоному. (Потім, на зворотній дорозі,
В автобусі одна жінка,
Пильно дивлячись мені в очі,
Скаже інтимно і загадково:
- Дівчинко, а в тебе почалися травневі свята... -
І вкаже на червону пляму ззаду
На подолі моєї сукні.
Я, не розуміючи, про що вона говорить,
Чомусь страшенно червонію...)
І ось - соняшники, їх ціле поле -
Круглолицих людей із жовтим волоссям,
А далі - пшениця: ми з мамою
Заходимо в неї, як у воду, -
Мамі вона по пояс, мені по шию,
Немов пливемо пшеничною
Рікою...
Випливаємо до вибілених довгих хаток -
Це корпуси психлікарні. У хатах -
Палати для хворих.
Ми сідаємо за дерев'яний стіл
Під шовковицею. Мама йде.
Я залишаюся сама. Десь наді мною, у кроні,
Заплутавшись, дзвенить, як бензопила, оса.
Замовкає. Чорнильною плямою зверху
На стіл падає ягода шовковиці. Тиша.
Раптом із заростей кущів вибігає
Величезний, абсолютно голий хлопець.
Побачивши мене, зупиняється.
Ми дивимося одне на одного, як звірі в лісі.
Я вперше бачу оголеного чоловіка.
Він складений, як бог.
Очі мої скочуються вниз, туди,
Де в нього між ніг висить пекуча, сором'язлива таємниця,
Заборонений плід. Ми одні, як Адам і Єва...
Почувши голоси, він зривається з місця,
Зникає в кущах. Але відтоді
Він приходитиме в мої сни,
А через багато років у Музеї образотворчих
мистецтв ім. Пушкіна я побачу його -
Він стоятиме там - голий, величезний -
Під ім'ям Аполлона...
Повертається мати з літнім,
Коротко стриженим арештантом,
Одягненим у темно-синю байкову піжаму,
з пришитим номером 33
Над верхньою кишенею куртки.
Це мій дідусь Сава.
Він бере пачку махорки,
Яку ми привезли йому,
З газети крутить козячу ніжку, закурює,
Блаженно мружачись на сонце.
Солодкий дим самосаду залишається в моїй пам'яті
На все життя, як запах щастя і родинного єднання:
Мій дід, моя мати і я - ми сім'я.
Ми разом, і ми щасливі.
Потім дід їсть яйця, зварені мамою круто,
Цибулю, хліб, сало... По його обличчю не скажеш,
Що він божевільний, просто наче
Ми відвідуємо його в лікарні,
Простій лікарні, де він лежить
Із хворим животом... Або горлом...
Тільки він уперто називає мене Марійкою, -
Так звуть його молодшу доньку, якій під час війни
Було, як і мені зараз, - дванадцять...
Мені це не подобається, я поправляю його:
- Я не Марійка, - упираюся я,
Адже ми хохли, а хохли всі вперті, -
Мене звуть Світлана!..
Натикаюся на його нерухомий
Ласкавий погляд. - Марійка, -
Каже він мені, - Марійка...
- Тату, - вмовляє його моя мама, -
Це донька моя, Світлана...
Десь грюкають двері.
Дід озирається. Повертається до мене
І раптом кричить мені: - Марійко! Лягай! Танки!
Я кручу головою: де танки?
До самого горизонту стоять соняшники.
- Німці! - показує на соняшники дід. -
Лягай!
Він скидає мене з лавки на землю,
Прикриває мене собою і страшно кричить:
- Німці! Нас оточують!
Я бачу його білі божевільні очі і вірю,
Що німці вже поруч, що ми оточені,
І кричу теж...
Прибігає лікар, санітари, кирпата Нюрка,
дідова цивільна дружина, теж божевільна
(Через рік, коли дід помре, вона обмиє його,
а інші хворі віднесуть на руках його труну у вантажівку,
яка повезе тіло діда в радгосп «Червона зоря»,
де його і поховають рідні).
Санітари скручують діда і тягнуть його в побілену хату...
Він озирається на мене: - Марійко! Біжи! -
Кричить він мені хрипло.
І я біжу. Біжу пшеницею, соняшниками,
Через вишневий сад, терен, бурякове поле...
Мама наздоганяє мене на лузі. Розповідає,
Що під час війни дід партизанив,
Потрапив у полон до німців, його розстрілювали, дивом вижив...
А після війни хтось із радгоспних сторожів
Пожартував, вистрілив із рушниці, - і дід збожеволів:
Вирішив, що повернулися німці...
Час для нього зупинився:
Він воює з німцями досі.
Ми трясемося в автобусі. Дивлюся у вікно автобуса.
Так само світить сонце.
Так само стоять до самого горизонту соняшники.
Але час змінився.
Я бачу, як по полю йдуть, -
Підминаючи під себе білі тіла соняшників,
Накручуючи їх на гусениці, вдавлюючи в землю
Дитячі жовтоволосі голови, - німецькі танки...
Я навіть підводжуся зі свого місця,
Я розумію, що не можу цього бачити, -
Адже я не божевільна, - але бачу, бачу...
Чужа жінка, що сидить позаду, заглядає мені в обличчя
І, пильно дивлячись мені в очі, інтимно й загадково
Каже мені, що в мене почалися якісь травневі свята,
Показує на червону пляму на подолі моєї сукні.
Я страшенно червонію.
Приходжу до тями.
Остигаю. Знову дивлюся у вікно. Танків немає.
Розумію: відтепер я, як мій дідусь Сава,
Можу бачити крізь час.
* мій авторський переклад твору Василенко Светлани
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031270
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.01.2025
автор: oreol