Літня пора… під чистим небом чудові краєвиди Карпатського краю. Від сонячного проміння вода в Дністрі переливається веселкою. Приваблює, зачаровує, надихає до життя.
Тарас любить своє село і цю примхливу річку, що навесні поміж гірських порогів, немов летить, все змиваючи на своєму шляху. А коли, вже досягає рівнини, тиха течія наповнює душу спокоєм, радістю.
Він два дні, як приїхав додому. Півтора роки під логовом ворога, нанесли глибоку психічну травму, але все ж тримався. Під містом Вугледар, отримав поранення правої ноги. Так він вирвався із пекла. Довгий шлях до рідного краю, спочатку кілька операцій, згодом реабілітація. І ось, нарешті довгоочікувана відпустка.
Десять днів, йой ! - не вірилося йому. Невже я знову зможу пройти знайомими стежками, де пройшло казкове, босоноге дитинство, де квітла юнь. Та усміхнені привабливі дівчата зігрівали серце, а в річці ловилася, доволі не маленька риба. На реабілітації, ні ночі без думок, закарбувалося у пам’яті, як зловлена риба вислизає з рук, за мить зникає у воді. Все хоче волі…,ой якби ж і нам вирватися з кігтів орлиної ненажери.
А нині ранок, він за столом смакував пахучі пиріжки з лівером, капустою, то, як солод для душі, а запах, який здавалося п’янить, хотілося знову скуштувати, а може інший ще смачніший?!
Мати з батьком потай дивилися на нього, любувалися своїм легенем. У очах кожного з них таїться смуток, думки сплітаються, як нитки при вишиванні.Ой, як важко знову відпустити сина, на ту, кляту війну. І в той же час, у очах маленькі блискавки надії, все буде добре. Хоч серця й краються на двоє та віра втримає їх на плаву життя. І подумки звертаються до Бога- Ти збережи життя доньок і синів, що на полі бою, виборюють волю. Щоб у всьому світі, навіки, було найкращим майбуття.
Повільно встав із-за столу, залпом випив кварту молока, рукою поспіхом зітер краплю із вуст, сказав,
-Я піду, пройдуся до річки. Хочу побути наодинці та відчути подих землі, течію річки, полюбуватися рідними краєвидами.
Кілька хвилин, трохи кульгаючи по стежці до річки, від втоми тіло злегка тремтить.
-Та це спочатку, про себе шепоче тихо,- З часом минеться, за кілька днів, я знову наберуся сили. Ось тут, де пахне материнським молоком і мене прогріває погляд, її теплих очей.
Яскраве сонце промінням пестить воду, вона у тихій течії, все ж виграє мінливо переливаючись, змішує веселкові кольори. Та за мить, переливається сріблом, золотом так, що, аж мерехтить у очах. Тарас у човні, неподалік від трав’янистого берега, який деінде приховує маленькі білі квіти, мов зірочки. Як оченята, що виглядають, ловлять ласкаве сонячне світло і тепло. Він тут один і більш нікого. Лише час від часу, почує крик пташки, як попередження, що хтось порушує їх спокій. То враз почув змах пташиних крил і вже за мить над річкою ввись здійнялися пара лелек. Вони, ніби вітали його. Кілька раз, подаючи звуки, кружляли і сильніше змахуючи крилами, полетіли далеко, в напрямку лісу.
Його світлий погляд до піднебесся підносив мрію - Ой, якби ж, зупинилася ця, кривава війна.Та скільки ж людині всього треба? Лиш мирного неба, води святої та щедрості садів і полів, щоби завжди на столі був хліб і сіль!
Шия затерпла, тихо гойдається човен, він приліг ниць. Підборіддям торкається човна, руками гладить воду. А вона ж чиста, як сльоза, мов забирає душевну тривогу. На глибині бачить, як повільно схиляються водорості, ніби топлять її глибше у темні води. За мить зграя маленьких рибок зникає в глибині і вже здіймається сіра імла, а зверху мов туман. Наразі, він порівняв з буденними днями на війні. Перед очима вибух, здіймання землі й пилу. Тут рибки поласують піщинками з водоростей і повернуться у свою зграю.А там ні, в боротьбі вижити важко, комусь добра доля, а комусь… і ні.
Раптово скотилася сльоза за побратимами, що навіки злетіли, як журавлі. До болю пече у грудях, прискорене серцебиття. Привстав, повільно потягнув поранену ногу, знову сидить, задивляється на пагорби, що здалеку здається майже цілуються з небом.
- Яка краса !- захоплено перевів подих, продовжив, -Треба вірити в краще, рана загоїться і тілесна, і душевна, адже жити, це вже є шанс мати щастя. Повільно повернувшись на бік, вже лежав на спині. Здаля захоплювався пташиним переспівом, задивляється в небо. Ледь-ледь помітно плили біленькі хмарки, немов плісе злегка здригалися, товкаючи одна одну. Йому ввижалося, що танцюють, перед очима закружляло все, він заснув. Немов дитина у обіймах матусиної любові, як після купеля і насиченості грудним молоком, відчув душевний спокій.
Сонце хилилося донизу… лебідь і лебідка порушила його сон. Могутні крила били по воді, звук рознісся по всій окрузі. Він відкрив очі - так тепло на душі і серце б’ється ритмічно - помітив сам собі. Ледь потягнувшись,уже сидів, очі забігали, де він, що коїться навколо? Здаля помітив лебедів, усміхнувся і лише тепер побачив, що човен зупинився біля самого берега. Високі водорості злегка гойдалися у обіймах з переплетеною, ледь - ледь рудою, високою травою, що схилилась до води. Лиш протягнути руку в бік, перед ним квітка латаття. Ледь-ледь помітно гойдалася на маленьких, прозорих хвилях. Така біленька, мила - майнула думка- можна дістати та тут же, зупинив себе. Та ні… навіщо, цю красу і це життя руйнувати? Нехай квітне красуня, приносить радість всій окрузі і тій закоханій парі, що плескається у воді.
Позаду залишилася та річка і той човен, який в черговий раз надихнув до життя. Можливо завтра зранку, як у дитинстві поспішу на рибалку й справді спіймаю великого карпа , чи судака. Зніму на фото і покажу хлопцям – побратимам, які на мене дуже чекають. Кивнув рукою до води, думка, як жвава течія води - О річенько, мій сумнів і смуток заховай у глибини, щоби так вільно дихалося мені, як вітру теплому, при чистій блакиті, в сонячних обіймах.
Вечоріло…за столом вечеря. Батько і мати спостерігали, як син, із захопленням, жадно їв паруючий, пахучий борщ із сметаною. У тарілці, саме доречні, пишні, ледь - ледь жовтенькі з глянцем, печені пампушки, покриті часниковим соусом. В його тарілку з борщем, мати добавила сметани, усміхнено до нього,
- Може хоч трішки набереш ваги, ти ж так схуд, бідолашний.
- Ой мамо, дякую! Чого ти кажеш - бідолашний? Я майже цілий, рана загоїться, ну буде шрам, не страшно, основне, що я живий!
Батько, лівою рукою, злегка поправив свою сиву чуприну,
-Хай клопочеться, їй стане легше на душі. Ти правий синку, основне, що живий і хай при нагоді покращиться твій життєвий шлях!
У вікно, із-за гір, зазирає ріг блідого місяця. Тарас у спальні розстеляє ліжко. Мати та батько, перехрестившись перед іконою, обмінялися поглядами. Чоловік тихо до дружини,
-А ти помітила, він з річки прийшов ніби трохи інакший, гарні розмови про життя.
-Та дай Боже, щоб час загоїв всі рани! Щоб жахіття забулося, може цієї ночі, вже не буде кричати і крутитися, як в’юн у річці. Він сильний духом! Згодом уговтається, знайде душевний спокій, не втрачаймо віри в краще.
Рукою торкнулася його плеча,
-Пішли відпочивати. Дасть Бог, завтра настане новий день і ми будемо з ним поруч. Наша підтримка, йому зараз конче потрібна.
13.07.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031426
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.01.2025
автор: Ніна Незламна