Війна лишає шрами не лише на тілі,
Вона вгризається у душу, неначе звір.
Руйнує все, що плекали ніжно роки,
І робить з серця камінь, а з думок – ефір.
Ти повертаєшся додому, ніби цілий,
Але в очах — вогонь і попіл снів.
Чи бачили вони, як сиплеться надія,
Як рветься світ крізь вибухи і грім?
Твоя рука тремтить, мов гілка клена,
Відчувши подих смерті сотні раз.
Цей біль — не постріл, не рвана рана,
Це тиша, що кричить у самоті для нас.
Каліцтво війни — це втрачена дитина,
Що малювала сонце на стіні.
Це мати, що чекає свого сина,
З надією у вицвілій весні.
Це спалені міста, де більше не дзвенять,
Веселі голоси, не чути звуків миру.
І навіть перемога не здолає слід,
Що залишила війна в душах щирих.
Каліцтво війни не видно одразу,
Воно мовчить, мов вибух після сну.
Та у серцях воно не зникне й з часом,
Бо пам'ять не стирає свою ціну.
Тож носимо ми втрати, мов хрести,
У шрамах — наше право на життя.
Але крізь попіл ми будуєм мости,
Щоб повернути світові майбуття.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032089
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.02.2025
автор: Олександр Хомяк