«Я гублю свій олівець,
Наче слива стиглий свій плід
Губить…»
(Міядзава Кендзі)
З блискучої ртуті моєї фантазії
Злітають здивовані чаплі
Під дощем непотрібних метафор
(Нікому).
Ця радість безглузда –
Споглядання мінливого світу:
Порадую серце своє
Келішком ірландського віскі:
Падають з Неба кванти блакиті –
Кристали моїх нездійснених ілюзій:
Трохи дороги – до видноколу,
Трохи брил кам’яних
До храму готичної віри,
Трохи помріяти про місто радості,
А потім летіти
У неминуче –
В завершення часу*.
Одного рожевого ранку
Я бачив у Небі срібне
Крислате прозоре дерево.
Ave, холодному вітру!
Ave, володарю хмар**!
Після дощу пелюсток карми
Між морем і лісом Ніщо
Шукаю сліди тварин на піску –
Сліди потвор***.
Невже аромат хризантем****
Єдине, що лишилось отам –
Під сонцем Аустерліцу*****?
Примітки:
* - у нашому Всесвіті є куточки, де сам час припинив бути.
** - у часи готичні алхіміки називали володаря хмар Dominus Nubium і приписували йому створення допотопних потворок.
*** - а колись таки блукали. І лишали сліди на піску. Навіщо?
**** - аромат хризантем дуже пасує до холодного осіннього вітру.
***** - тоді під селищем Аустерліц направду було холодно. Корсиканець підтвердить, якщо його покликати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032270
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.02.2025
автор: Артур Сіренко