Осінь пізня впліта сиві хмари деревам у коси,
Он стернею блука одинокий зарюмсаний птах.
Утирає крилом із очей він непрохані сльози,
Пригадавши, як добре жилось йому в стиглих житах.
Сірим смутком його налились розхвильовані груди,
Бо згадалось, як він від краси польової хмелів.
Днів тих райських ніколи-ніколи вже він не забуде,
Тож не раз поклонився оцій багатющій землі.
Осінь пізня йому стеле роси під ноги холодні,
Ну, а потім зима кине жмут йому випробувань.
Стріне ніч не одну він у білому полі голодним,
І про це, й про сніги не дозволить собі забувать.
Та хоч як би не тяжко суворі ті дні пережити,
Його гріє надія, що прийде – не зрадить весна,
Відігріє усе, і нове знов підніметься жито
У краю, де несе свої води красуня Десна.
15.06.2024.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032406
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.02.2025
автор: Ганна Верес