VI
Люблю зими я шати срібні,
Так нескінченно сніжно-білі,
Як білі сни, що так подібні
На згустки мли заціпенілі.
Коли вітри заводять гнівно,
Коли туманом дме сніжниця,
Десь зачаровану царівну
Побачив я в обіймах принца.
Її бере і в ту ж хвилину
Летить із нею у блакити,
По невідомій осі лине
В незнану землю срібнолиту.
Цариця носить срібні шати,
Мов місяця лице сріблисте.
А дуб розлогий став стогнати
Від завірюхи реву й свисту!
І крізь невидний край туману
Летять за ними, як лавини,
Лиш лебедині каравани
І непорочних мев дружини.
До мев всміхається дівиця
І чує пісню лебедину.
Гуркоче, виє, дме сніжниця,
Тумани вітер пре без спину.
Затихла хуга… Спочивають
Уже природи груди ніжні,
Хмільна цариця відступає
За мармури снить білосніжні.
Antoni Lange
Echa zimowe VI
Lubię ja srebrną zimy szatę,
Tak nieskończenie biało-śnieżną,
Jak białe sny powinowate
Z nieskończoności mgłą bezbrzeżną.
I kiedy wichry wyją gniewne
I gdy tumanem dmie śnieżyca,
Zaczarowaną gdzieś królewnę,
Widzę w objęciach królewica.
On ją porywa i unosi
I ulatuje z nią w błękity,
Na niewiadomej płynąc osi
Ku jakiejś ziemi srebrnolitej.
Królewna srebrną nosi szatę,
Jak blado-srebrna twarz księżyca:
Aż jękły dęby rosochate,
Dmie, huczy, wyje, grzmi śnieżyca!
Przez niewidzialne mgieł krawędzie,
Lecą za nimi, jak lawiny,
Kąpane w mleku snów łabędzie
I nieskalanych mew drużyny.
Do mew uśmiecha się dziewica,
Łabędziej pieśni tkliwie słucha.
Dmie, huczy, wyje, grzmi śnieżyca,
Wiatr tumanami wciąż wybucha.
Ucichła wieja... Uciszona,
Oddycha wolniej pierś natury:
Królewna uszła upojona,
Za białośnieżne śnić marmury.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033177
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.02.2025
автор: Валерій Яковчук