Втікаю подалі від людей,
Туди, де все засипано снігами.
На хутір пам’яті — відчинених дверей,
На волю! Будувати храми.
Старі хати схилились. Чи мене чекали?
Напевне, віра залишила вас...
Порожні вікна — скільки всього знали!
Тепер мовчать, бо зупинився час.
Ступаю у забуту, в павутинні хижу,
Вітер співає пісню там крізь стіни.
Так холодно у ній, і неймовірна тиша,
Свобода, воля — отакі картини.
Запалюю стареньку піч. Вогонь горить,
Єдиний дим кружляє над тим світом.
Я замовкаю під гіпнозом свіч,
та розчиняюся в цій атмосфері світла.
Немає зради тут, ні зла! Нарешті спокій.
Я стаю собою!
Зима, яка віками тут жила, зігріла щирою
Мене любов’ю.
Старенька хижа — рідний дім, щасливий
З пережитим болем.
Я відчував себе ніким, а став живий —
Над світом і безмежним полем!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033738
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.02.2025
автор: Ярослав Коваль