Останній українець
Широким носом із роздутими ніздрями,
На повні груди дишем не дарма,
П’ємо свободу товстими губами,
Вусів не намочивши, бо нема,
Із жорстких кучерів не звиєш оселедця,
А шкіра наша, чорна, мов рілля,
Але козацьке серце в грудях лунко б’ється,
Бо під ногами звільнена земля!
Її зачистили ми вщент, хвала Аллаху!
Тріщали маківками вражі черепи,
Не відали в душі ні відчаю, ні страху,
Скандуючи одне: - Іду на ви!
Не Петрусі ми, не Васильки, не Івани,
Ми – Ібрагими, Бахтіяри і Муси,
Назвали нас так українські наші мами,
Жінки величні, неймовірної краси!
Батьки ж, приїхали з усесенького світу!
Таких країн немало є, авжеж,
Де прав катма на медицину і освіту,
Де правди і роботи не знайдеш...
І всотувався дух козацький через гени,
І солов’їною співали ми пісень,
З колиски тренувалися ворожі рвати вени,
Без прощення, без жалю, день у день.
Ми мову радо материнську перейняли,
Пророк Мухамед віру нам приніс,
Нас армія з пелюшок годувала,
ЄС і НАТО надихали нас у вись!
І був в нас План, той самий – Перемоги!
Що вказував непереборний шлях,
Злягли мільйони протягом дороги,
Тих, хто залишились в віках.
Але зоставсь посеред нас останній воїн,
Що бачив ще Залужного живим,
Не випускавший з рук своїх важкої зброї,
Вже пів століття, поміж тим!
Старезний дід, затятий козарлюга,
Як ворон мудрий, сивий наче сніг,
Знав Джавеліну, Байрактара мав за друга,
Єдиний, хто легенду нам зберіг!
І місію від президента передав високу,
З якою честь нам випала іти,
Кордонів першого, із дев’яностих, року,
За що би то не було, досягти.
Кінцевий, остаточний українець,
Що залишивсь на дідовій землі,
Не втік, не перебрався в західний звіринець,
Де задарма годують холуїв.
Він Сирського напам’ять знає твори,
Він Єрмака цитує від душі,
А смерть його зненацька не поборе,
До поки не дійшов він до межі…
І ось нарешті все, завітна наша мрія,
Овіяний легендами кордон,
Його ми досягли, не втративши надію,
Як обіцяв колись Дмитро Гордон.
Ось стовб смугастий, в вигляді таблички,
Впресований в багнюку забуття,
До нього йшли ми довго і трагічно,
Щоб знову повернути до життя,
Щоб знову встав він міцно і потужно,
В шерензі побратимів гербових,
І відділив нас від сусідів осоружних,
Щоб відділив навіки, нас від них!
Хоча нема вже і від кого відділяти,
Сусіди просто зникли, як роса,
- Але цей стовб повинен вічно тут стояти! -
З останніх сил звитяжець наш сказав…
П’ємо у Ялті ми на набережній каву,
Вселяючи в місцевих переляк,
Як обіцяв колись нам командир Буданов,
Як передрік оракул Подоляк.
Ми принесли їм гідність, честь і велич,
Потужної незламності хайвей,
Не сподівавсь на це брехливий Арестович,
Але вгадав професор Соловей!
А той останній українець неповторний,
Завершивши свій переможний путь,
Під стовб ліг спочивати прикордонний,
Щоб стати піснею колись, коли небудь…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034332
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.02.2025
автор: Костянтин Вишневський