Двадцять років. На зламі долі
Я живу і умру без тебе.
Ще зима, ще дерева голі,
І ще сіється снігом небо.
Але серце уже всихає,
Бо без тебе не можу жити.
Замість вічність одній існувати
Краще вмить із тобою згоріти.
2002-03-03
***
Читаєш гороскоп; і, скажімо, на середу тобі обіцяна допомога невідомих добрих сил, а на четвер – палке кохання, – і в серці оживає напівбожевільна надія, але ти щосили придушуєш її – бо скільки уже разів тобі обіцяно подібне, та воно ніколи так і не збулося, і у свої двадцять ти усе ще не маєш до кого прихилити голову; ти все ще чекаєш, що той, хто є центром твого світу, нарешті помітить тебе, нарешті прочитає у твоїх очах найбільше кохання, яке він будь-коли зустрічав, але все намарне – не бачить він тебе, ніколи ти не станеш об'єктом його почуттів, не кохання навіть, а хоча б пристрасті, простого бажання твого тіла – він не такий, ні, він інший – якщо бути із кимось, то лише кохаючи; шляхетний – та хіба тобі від того легше? «Палке кохання» – воно давно вже заполонило твоє серце, твій мозок, затопило до дна тебе усю і виповнило собою твоє існування; та немає відповіді, і ніколи не буде – ти знаєш це, але напівбожевільна надія усе ж ворушиться десь у глибині, десь на денці твоїх очей, та ти вже стільки разів обпікалася, – власне, лише й обпікалась, – що надія ця перетворюється на прозорі, солоні як море краплини і крадькома зблискує у кутику ока, а потім повільно сповзає по щоці, залишаючи вологу пекучу доріжку. Ти намагаєшся не думати про його руки (які вони, мабуть, теплі й ніжні!), про його вуста (мабуть, такі м'які й обережні), про його подих (який, мабуть, обпікає шкіру, доводячи до солодкої млості), про його волосся (у яке так хочеться занурити пальці і скуйовдити, і вдихнути аромат, і поцілувати), про його запах (який запаморочує голову)... А очі його!..... Та ніколи не буде світитися у них кохання до тебе. Не судилося... І ніякі «невідомі добрі сили» не допоможуть тобі, і залишається просто виживати, щоб – навіть не щодня – упіймати його усмішку, його слово; його погляд... Виживати, щоб знову й знову спалахувала й загасала в тобі напівбожевільна надія...
2002-12-05
---------------------*
[i]«У свої двадцять ти [u]усе ще[/u]...»! 20 років! Боже! Перед тобою лежало усе життя, воно, фактично, ще й не розпочалося толком – а ти думала, що воно вже скінчилося... І люди іще сумуть за своєю юністю! Ні розуму, ні досвіду... хіба обличчя було свіжим – так і те, як правило, невтримно псували косметикою, намагаючися вдавати із себе жінку. (А зрештою, Жінкою могли так і не стати.)
«Що таке /.../ молодість? Час незрілості, наївності, час поверхових вражень і нездорових помислів.» (Оскар Вайльд)
2025-01-07[/i]
----------------------**
----------------------***
https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033338
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034550
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.03.2025
автор: Анно Доміні