А ми обоє таки щось втратили…
Ти – мене… Я – себе і час…
Між нами тепер відстані й далі,
І не зійдуться вже лінії трас.
Мій погляд порожній, як твої слова,
Що колись промовляв мені в вуха.
Брехня твоя, наче ніж у самого хребта,
І я не можу зробити, жодного руху,
Ти втратив мене, та чи серце кричить?
Хоч на мить… Ти відчув у собі цю зиму?
Я вчуся дихати без тебе … Вчуся жить,
З іконою в руках, а часом у диму…
Чужою стала я самій собі…
В тобі згоріла , наче лист осінній.
І навіть якщо обіймеш мене вві сні,
Не побіжу … Уздовж по пересічній.
Я Любила тебе… О, Боже, як!
До шрамів, до болю, до хрипу крові.
Ти випив, спробував мене на смак,
Лишивши мрії … Обіцянки ті казкові,
Та хай… Болить. Поплачу та не жду.
Хоч очі шукатимуть у натовпі тіло.
Ти – втрата, що вічно стоїть на мосту,
Я – тінь, що із нею зникати уміла.
Я вчусь не любити, не чути, не ждать,
Не вірити шепоту губ у тумані…
Та як пояснити, що серце кричать,
Навчилося, тільки в твоєму мовчанні?
Ти – вирок, прокляття, мій вечір і день,
Ти – тиша, що ріже мене до кісток.
Я – втрата твоя, кисень твоїх легень ,
Твій ідеал, що шукатимеш серед жінок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034703
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.03.2025
автор: Вірсавія Стрельченко