***

По  вулиці  моїй  вже  котрий  рік
лунають  кроки  —  залишають  друзі
мій  дім.    Їх  уповільнений  потік
із  темрявою  ночі  у  союзі.    

Пусті  домівки  клопіт  омина-
є  —  ані  слова,  співу  у  подвір′ях,
ось  тільки  танцівниці  у  Дега
все  оправляють  голубеньке  пір′я.

Ну  що  ж,  ну  що  ж,  та  не  розбудить  страх  
беззахисних  серед  цієї  ночі.
Ця  спрага  до  несьогосвітніх  благ,
о  любі  мої,  тьмарить  ваші  очі.

О,  одинокість  —  зашморгом  спокут!
Погрожуючи  скреготом  залізним,
у  вузол  в′яжеш  металевий  прут,
не  чуючи  зарученців  *небісних.

Тож-бо  поклич  мене  та  обдаруй!
Обранець  твій,  обласканий  тобою,
я  втішусь  мармуром  твоїх  ста́ту́й,
умиюсь  холоднечею  палкою.

Навшпиньки  стати  у  твоїм  саду,
по  іншу  сторону  німого  жесту,
чолом  зануритися  у  листву,
відчувши  мить  сирітства,  як  блаженство.

Даруй  мені  читалень  мовну  тиш,
грімких  поезій  сяючі  мотиви,
і  —  мудру  —  з  цим  мене  облиш
ні  мертву,  ні  живу  —  не  галасливу.

І  я  пізнаю  мудрість  і  печаль,
дізнаюся  таємну  суть  предметів.
Природа  розірве  кільце  мовчань,
своїм  дитячим  ділячись  секретом.

І  ось  тоді  —  зі  сліз,  нічної  мли,
із  дикості  досвітніх  забобонів
обличчя  друзів  у  прозорім  склі
появляться,  та  розчиняться  знову.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034951
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.03.2025
автор: Под Сукно