Ну що, зима, спіткнулась об грудки,
Які сама собі намалювала.
Де заморозила і радість і сліди,
Які до сонця ишли - запеленала.
Ти думала,що вічна ти тепер?
Що твіи мороз то твоя сила?
Якщо метелик на грудці ціи завмер,
То він назавжди втратив крила?
Та ні. Весна вже прокидається, повір.
Повітрям вільним дихає на повні груди.
Закохує підсніжник, ряст тобі наперекір.
Проміннями тепло кидає всюди.
А ти, зима, сосульки розпустила.
І вже розплакалась калюжами у сні.
Останнім снігом землю притрусила.
В полон здалася раидужніи весні.
Вона до серця землю пригорнула.
Всі кольори небес зібрала у комок.
Життя у кожну грудочку вдихнула.
і вже проснувсь зманіжении жучок.
А з ним трава в розкішнии світ гаинула.
Яка краса чекає нас тепер!
Зимі на згадку тихо підморгнула,
Щоб дух життя ніколи не помер.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035076
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.03.2025
автор: Надія Тополя