Я навчився жити без тебе…
Без вигадок, листів і каяття.
Я не питаю про долю у неба,
Бо вже навчився слухати життя.
Я навчився більше не шукати
Твоїх слідів у втомлених містах.
Ти – все, що серце вчилося тримати,
Що затонуло в твоїх глибоких очах.
А потім раптом – голос серед тиші,
Дзвінок, що повертає в інший час.
Скажеш тихо: «З тобою, певно, інші…
Чи краща я? Чи згадуєш ще нас?»
Що ж відповісти? Як пояснити,
Що все життя тебе одну любив?
Що вчився відпускати, а не жити,
Та кожен спогад серце бережив...
Я відповім: "Знаєш, все успішно,
Робота, дім, велика й дружня сім'я,
Майже забув, як ти торкалась ніжно
І з тремтінням мовила моє ім'я...
А ти мовчиш… І в цьому наші втрати,
Бо що сказати – знаємо давно.
Є речі, що не можна повертати,
Як сніг весною, що зійшов давно.
Я теж мовчу… Бо все уже без сенсу.
Усе, що важить, втрачено колись.
Та тільки в снах, між дотиками серця,
Ти знову тихо шепчеш: „Залишись…“
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035227
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.03.2025
автор: AlexVIP