-------------
*Півподиху, півкроку до весни*
...В стонадцяте скажу собі: «Не смій!
Отримувать дарунки від природи»
Ця дама з примхами, навіщо цей двобій?
Цикутою окропить нагороду
Й зі стрічечкою «всучить»...на ножах...
А я – й не я... Та є іще – душа,
Одвічний пломінь болю і свободи,
Що янгола запустить в серце сам...
І знову у пекельну преться воду,
І, як в дитинстві, вірить в небеса...
Т. Прозорова
*
Хуртовина ворожила вітрами і зводила шляхи, співала своє дивне сопрано, а десь, у вечірніх хмаринках-пелюшках народжувались зорі...заглядали у вічі крізь пухнасті віти і усміхались, благословляючи на життя... Було так спокійно разом ...і, якось надійно ... І нічого нікому не треба пояснювати ... І не страшно сказати щось зайве ...зрозуміють...та й помовчати вдвох іноді добре...
Маленький січневий Янгол, гойдався на засніжених ялинових лапах, усміхаючись їм довірливо...
Усміхалась і Тінка, щасливо підтримуючи Леся під руку. Той же, супив свої кошлаті брови, і розпитував дорогу до метро...і в цих діалогах було так помітно, з якою любов’ю він ставиться до людей... Тінка це знала давно, а зараз просто бачила і усміхалась... Лесь бажав щось хороше кожному, у кого розпитував, як пройти далі...
«Він завжди бажає світла...» - пригадалось... і готовий обійняти всіх... весь отой простий люд, що поруч...
Сьогодні – зимовий День студентів...
Тетянин день велично жеврів на морозяних квітах у вікні, в рожевих краплях зорі...ковзав поглядом по юному незайманому снігу... І ніхто не помітив, як поруч з Янголом зухвало розгойдувало свої зимові каруселі Щастя...
«Шарах!» - несподівано підковзнувшись, обоє опинились у доволі просторому заметі. Ну і.., як вам сніговий душ? Дитинно забриніли передзвони сміху....ось тобі й маєш!
«Так, та перестаньте ж ви вже нарешті думати! -...шепотів Янгол, підглядаючи за ними у засніженім мереживі....теж мені, філософи...»
І вже Душа тонула у синіх океанах очей навпроти і не намагалась врятуватись. Очі ж, навпаки, стиха занурювались в літепло тонучої душі. Несподівано обоє усміхнулись :
-Рятуймося! Палунра!
-А й справді...Диваки...
*
…А десь там, серед вагонів і двигунів на залізничних коліях, вже готувавсь набирати оберти її потяг ...зворотний відлік...час пішов!...треба встигнути...
Тінка усміхнулась загадково – Лесю, своїм думкам, їх дивній зустрічі і цьому надзвичайному вечору. Зустрічні снігові заметілі розцвітали на скронях білявими трояндами, а брами засніжених дерев здавались весняними квітучими садами…
Тетянин день...А все-таки, півподиху, півкроку до весни!...Дякую тобі, Боже, за цей добрий зимовий день і за людину, що зараз поруч...за їх дитячу дружбу...
- Що, так подобаюсь? – несподівано кинув вголос і свою шпильку Лесь...І казка зникла.
Відсахнулась...але, одразу ж посміхнулась крізь тумани очей:
-Ще чого! Пішли пити каву, друже!
В маленькій кав’ярні взяли по каві в паперовому стаканчику...Остання їх кава...їх останнє «разом»...в цій каві, відчувалось, розчинився сум...:але, сум якийсь світлий, хороший ...
Зараз вони ввічливо попрощаються і...все...
«Не йди-не йди-не йди!» - калатало серце...а обличчя було по-змовницьки спокійним...ще чого, телячі ніжності!
-Треба їхати...робота.
Скажи він їй зараз хоч одне тепле слово, і вона залишиться, без питань...хоча б на якусь часинку... вони швендятимуть між цих дивних снігів, заблукаючи в них, ніби діти і, мабуть, згадуватимуть щось хороше... Час додому? Нічого, іншим разом, колись-колись-колись. Але…
Скільки історій закінчувались саме оцим «але»!
Але теплі слова на сьогодні вилились саме у оті дві їхні кави, від чого сама кава стала ще запашнішою.
.... Душа, яка тільки-но розгорнулась білими вітрилами, тепер мало-помалу згорталась, і,, так стислась чомусь...як же можна залишити його тут?...такого близького і рідного серцем...у чужому місті…о, а ось і несподівані «гості» -банальні думки, що десь на якійсь планеті, в якомусь вимірі, вони вже прожили Життя...(чому ж ти так якось дивно всміхаєшся, любий читачу? Що, знайоме, так?)
…Ким вони там доводились одие одному в Тих світах... дві краплини... можливо... в грозову січену кантату, які, зливаючись, давали нове джерело... дві паралельні прямі (які зоооовсім не прямі, проте, не перетинались, згідно відомої теореми, як годиться)... дві Долі... два Світи... незалежні, не спільні, але бажані й крилаті... Божевільні...
Боже, Вільні!
Думки... думки... побігли... не перетинаючись...
*
Вийшли на вулицю. Холодний жмут повітря знову обпалив скроні...Вони зачепились руками, побрівши, сміючись, лабіринтами метро,... незважаючи на зустрічний натовп, говорили про щось кумедне, несуттєве, незначне.
- Котра година? - кинув раптом недбало.
- Сорок хвилин до відправки... ніби встигаємо.
-Чудово! - блиснули сині бісики очей, - ось твій вагон.
Не знаючи ні місцевого метро, ані самого міста. Тінка довірливо пірнає з Олесем в запропонований напрямок, не дивлячись на написи. Ну, які взагалі можуть бути зараз вказівники, коли у вагоні так затишно і тепло ...і є місце на сидіннях... для двох... де можна ще поспілкуватись, притулившись душею...
І вони змовницьки зникають за автоматичними дверима.
- Обережно, двері зачиняються!
За зачиненими дверима привітно й світло... он і затишне місце для них... на сидінні зліва… повсідалися, пригрілись... Коли їдеш у метро, чомусь уявляється, що проживаєш якесь інше життя...
Так хто ж вони, ці двоє, що так близько їх подих?
Нуу, ти знову там щось науявляв собі, мій добрий читачу... вони – просто схожі зараз на студентів, які відмінно здали сесію! І так сяють обличчя ... «Однокурсники»... ну... майже... тільки за плечима в кожного по півсотні років... зелені ще... «зовсім»!
*
-Твоя зупинка, пішли! – торкнувся її рукава.
Виходять з вагону і очі її одразу збільшуються: та це ж зовсім не Вокзальна станція!
А ось маленькі бісики його очей тішаться:
-Поїхали, нещастя ти моє, шкідливо тобі думати!
Тінка вдячно усміхається, йому і своїм думкам: Лесь навмисне збільшив їх дорогу до вокзалу, зробивши повторне коло зупинок. Знову – вагон, тепле світло….і Людина поруч…в якій цілий Всесвіт.
Вони ще про щось говорять дорогою, це не має вже значення, про що саме…та просто їм добре разом!
Несподівано Лесь затих, відвів очі…
- Так, годі! Моя зупинка… Твоя – наступна… Слухай мене. Сідаєш зараз у вагон свого потягу на вокзалі і телефонуєш мені, як ти, зрозуміло? Господи, яке ж ти ще дитя! Не пропусти зупинку, і – без пригод там, добре?
Вона тихо тішилась його напівжартівливим настроєм, ледь стримала себе, щоб не наговорити якоїсь там жіночої дурні... Лише німе запитання з крижинкою в очах…
-Так треба…- відчув її напруження, - прийди в себе тільки , тобі ще їхати… все добре. На зв’язку!
Він виходить... миттєво поглинається натовпом... і – такий затишний вагон якось одразу стає чужим, непривітним, похмурим...
-Ласкаво просимо в життя, Тінко!- чомусь і звідкись єхидно зоріють їй у душу веселі бісики його очей.
*
Вокзальна метушня... гомін селектора... Вона слухняно, мов дівча, сідає в свій потяг... Хтось когось проводжає... рука сама знаходить мобільника…
Набирає знайомий номер... Він не одразу відповідає... Нарешті, бере слухавку:
-Я в потязі! - видихає Тінка.
- То й що? А я в снігу... на морозі...
Несподівано з’єднання обривається... якийсь хрип та скрегіт у слухавці… ось тепер Тінка відчуває себе якоюсь зрадницею... і, – як би не вчинив у цій історії, це буде неправильно... намагається ще телефонувати, але телефон замерз мабуть... Господи, як він там? Не телефон, звісно... Лесь...
Згодом, Вона несподівано помічає своїх супутників по купе... уважних і турботливих чоловіка і дружину... зовсім ще юних, і, так вдячна їм за те, що не розпитують ні про що… говорити, справді, зараз ні про що не хотілось.
Хлопчина, тим часом, приніс пледи і одним з них турботливо вкрив Тінку. Задрімати, чи що…
Спати якось не виходить («Я ж говорив, що тобі шкідливо думати!»- усміхаються їй в душу маленькі бісенята його очей.)
*
Спустощений сірий ранок... вокзал... дощ... (звідки дощ, адже було стільки іскристого снігу!)
Порожній заспаний автобус... сіра вулиця... невідомо чому зраділий вдома пес... Рівне цокання старенького годинника на стіні.
Вона більше не думає і не може думати!
Набирає СМСку... коротко і найголовніше: «Сердишся. Не вибачаюсь. Ти бережи себе тільки, добре?...просто бережи... заради життя, заради тих, кого любиш, хто тебе цінує. Бережи!»
Несподівано пусту сіру нікчемну тишу розбиває несамовитий дзвінок. Око одразу помічає знайоме ім’я на екрані телефона.
-Де ти? як ти? – вигукує у потойбічне задзеркалля... У відповідь чується дороге, рідне, зболене:
-Заспокойся, я – живий!
Деякий час вони мовчки дихають у слухавку... Безглуздо щось говорити, коли все розуміється... крізь часи і тернії. Тишею. Півподихом. Поглядом...
…А десь, крізь захмар’я, проглянула здивована весна. Зарано веснітись ще... Зачекати трішки б... Півпогляду. Півкроку. Та, неодмінно це станеться. Сонце на весну, зима – на мороз. Але, станеться!
Обидва дитяче усміхаються на «обох кінцях дроту».
Грішно просити чогось від життя, коли Господь простеляє тобі під ноги зорі... коли ранкові сиві тумани клубочаться на світанні надіями, а обійми дорогої людини кличуть у Всесвіт...
Прожито півсторіччя... це неймовірно мало, якщо життя не має доброго світла, зігрітого почуттями Довіри і Дружби. Щастя може знайти тебе так несподівано – у бентежному вирі дорогих очей, у загадкових мелодіях незабудкового вітру, таємничому сяйві танцюючої зірки...
У простих рідних словах:
-Заспокойся, я живий...
2019р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035393
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.03.2025
автор: Татьяна Прозорова ( Танюша Одинцова)