Даремний чин ( переклад “Зряшного занятия” Сергія Дацюка )

Вірші  —  вбрання,  котрé  пошите  щоб  булó,
І  сам  творець,  їх  що  фастригува́в  і  кра́яв,
Нитка́ми  по  нитка́м  з  яких  натка́не  тло
Зшиває  розмерфéлені  краї  безкраї
У  сплутаний  пота́йний  ритм
Від  схованих  у  строфах  рим,
Щоб  зéрня  за́думки  не  закопать  глибóко,
Щоби́  його  змогла  знайти  і  та  сорóка
Та  розкрутить  собі  клубок  моїх  думóк,
Аби  осмислить  мною  мислиме,
Вдумóвуючись  у  задýмане,
У  кóрінь,  сýть  де  схована,  дарéмно,
Далéбі,  навіть  марно…
Вірші  —  примарне  і  нія́ке  з  сéбе
Таке  собі  дурникува́те  заняття́.
Вірші  на  очі  нависають,  мов  пóгляд  нéба
Одного  з  всіх,  хоч  і  не  трéба,  а  не  минé  це  прокляття́.
Вірші  –  і  невагóмо  й  нематеріально
Снують  у  царстві  сéнсів,  квінтесéнцій  слів.
А  в  дійсності  вони  –  тотально  нереальні,
Бо  тóй,  хто  вдýмав  їх,  довдýмати  не  вспів,
Томý  й  нікóли,  як  усé,
Живóму  їх  творцеві
Нарóдну  славу  не  з’єднать
Із  місцем  в  черзі  на  поклóн  двірцéвий.
Вірші  віщýють  імені  його
Лише  йомý  суджéну  дóлю,  невідстýпно,
Як  ім’я  батька  –  зразу  за  твоїм.
Пророцтво  проступає  із  всьогó
Коли  ми  залишаємось  одні
Щоб  корота́ти  дні  на  дні  прова́лля
Самóтності.
Вірші,  що  мають  ритм  і  рими,  і  співзвýчність
І  щé  чорт  знає  щó  у  сво́єму  нутрі,
Нікóли  благодать-благополýчність
Не  стрінуться  для  них  –  чужою  милістю  судилося  їм  жить.
Життя  навчить  віршоверши́теля
Не  грéбувати  милосéрдям  навіть  з  чóрта  рук,
Подібно  всім  тим  шанувальникам  й  любителям  йогó  –
Нічóго  не  проси́ть,  бо  всé  самі  дадýть.
Поéт  плетé  сухого  дуба  –  бо  люб  йому  цей  сплін,
Розтри́нькувач  і  звéрхнаха́ба,
Щоб  сти́шить  біль  з  тогó,  що  в  фрéйлін  більший  кундалін
Не  до  віршів  –  всім  їм  лиш  за́вше  грóшей  трéба.
Віршогонча́р  вигóнить  у  істóрію  із  гли́ни
Красý  тілéсну  в  бéдрах  вічних  а́мфор,
Ним  дихає  дух  всіх  часів,
Складає  він  з  його  метафор
Зворóти  змісту  дивови́жі
У  консонансах  вітражів,
Бо  ба́йдуже  йому  до  метушні  і  тиражів.
Дух  всіх  часів  в  бува́льщинах  і  небилицях
Так  тихо  ди́ха  у  словах  тих
Щоб  вберегти  від  тління  їх
Під  шаром  пилу  на  бібліотек  полицях
В  цім  сéнсі  вірші  –  нісенітниці,
І  їх  творець  –  шахрай,
Котрий  так  хитро  всé  замислив  си,
Як  той  фігля́р,  що  по  цимба́лам  гра́є,
Аби  у  випадковім  ланцюжку  співзвýчних  співпадінь
Відірваності  від  усьóго  світу
Створити  досконалість  ефемéрну
Й  утримувать  її  в  обма́ну  сітях
Неуловиму  і  таку  блажéнну.
Вірші  –  сни  наявý  для  тих,  хто  уві  сні
Й  кому  все  сниться  це.
Якщо  кому́сь  потрібен  тільки  сóн,
Яка  йому  різниця,  що  присни́ться?
Від  безпритýльних  ніби  снів
І  я  стаю́  цілком  прозóрим  –
Живу  на  мéжах  сéнсів  слів
Вони  тепер  моя  опóра.



 --------------[i]оригінал[/i]  -------------

[b]Сергей  Дацюк
Зряшное  занятие
стр.212  книги  "НОВАЯ  АРХИТЕКТУРА  ЧЕЛОВЕЧЕСТВА",  Киев,  2021  [/b]

Стихи  —  наряд,  который  шьют  впрок,
И  сам  создатель,  их  моделируя  и  кроя,
Нитками  на  перекрестке  строк
Сшивает  цепляющиеся  края
В  спутывающийся  их  ритм
Из  скрадывающихся  рифм,
Чтобы  смысл  их  был  не  так  глубок,
Чтобы  каждый  из  них  самих  смог
Этот  смысл  размотать  как  клубок,
Вмысливаясь  в  их  мысль,
Вдумываясь  в  их  смысл,
В  корень,  что  суть  их  прочит,  зря,
Впрочем,  зря...
Стихи  —  призрачное,  невзрачное
И  вполне  дурашливое  занятье.
Стихи  нависают  как  избранное
На  одного  из  многих  проклятье.
Стихи  —  невесомое  и  нематериальное,
Они  существуют  в  мире  слов  и  смысла.
Они  в  мире  самой  реальности  —  нереальное,
И  в  мире  чистого  вымысла  —  недомыслие,
Поскольку  никогда,  видимо,
Живому  их  творцу
Не  дают  одновременно  стать  идолом
И  быть  представленным  ко  дворцу.
Стихи  прочат  имени
Его  судьбу,  они  сродни
Прошлого  родни  —  отчества.
Они  пророчат  именно,
Когда  мы  одни
Коротаем  дни  западни
Одиночества.
Стихи,  содержащие  ритм,  рифмы,  созвучия
И  еще  черте  что  в  своем  содержании,
Никогда  вполне  не  доходят  до  благополучия,
И  всегда  находятся  на  чужом  содержании.
Жизнь  учит  стихосвершителя
Никогда  и  ничьим  милосердием  не  брезговать,
Подобно  его  почитателей  и  любителей  —
Ничего  иного  от  него  не  требовать.
Живущий  стихоплетец  —  любитель  безделия,
Расточитель  и  невероятный  хам,
Преодолевающий  то,  что  у  женщин  больше  доверия
К  большим  деньгам,  и  никогда  —  к  стихам.
Стихоплетец,  лепящий  глиной  истории
Великолепие  вечных  амфор,
Дышащий  духом  времени,
Слагает  из  его  метафор
Обороты  смысла  и  виражи,
Создает  созвучия  витражи,
Плюет  на  все  эти  изваяния,  издания  и  тиражи.
И  этот  дух  времени  в  небылицах  и  были
Он  вдыхает  в  слова,  чтоб  вдохновением
Уберечь  от  тления
И  предоставить  их  библиотечной  пыли.
И  в  этом  смысле  в  стихах  —  никакого  смысла,
И  их  создатель  —  обманщик,
Который  умело  всех  разыграть  замыслил,
Как  будто  фокусник  или  шарманщик,
Чтобы  цепью  случайных  созвучий  и  совпадений
Своего  отшельничества
Создать  мнимое  совершенство
И  этим  видом  мошенничества
Снискать  себе  призрачное  блаженство.
Стихи  —  сны  наяву  для  тех,  кто  во  сне
И  кому  все  это  снится.
Если  сны  нужны  как  сны,
Какая  разница,  что  из  этих  снов  прояснится?
От  этой  беспризорной  призрачности  снов
Самому  стать  призраком  впору  —
Живущему  в  мире  вымысла  из  слов
Они  создают  вымышленную  опору.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035722
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.03.2025
автор: ХРЕСТОСЛОВ