Вірші — вбрання, котрé пошите щоб булó,
І сам творець, їх що фастригува́в і кра́яв,
Нитка́ми по нитка́м з яких натка́не тло
Зшиває розмерфéлені краї безкраї
У сплутаний пота́йний ритм
Від схованих у строфах рим,
Щоб зéрня за́думки не закопать глибóко,
Щоби́ його змогла знайти і та сорóка
Та розкрутить собі клубок моїх думóк,
Аби осмислить мною мислиме,
Вдумóвуючись у задýмане,
У кóрінь, сýть де схована, дарéмно,
Далéбі, навіть марно…
Вірші — примарне і нія́ке з сéбе
Таке собі дурникува́те заняття́.
Вірші на очі нависають, мов пóгляд нéба
Одного з всіх, хоч і не трéба, а не минé це прокляття́.
Вірші – і невагóмо й нематеріально
Снують у царстві сéнсів, квінтесéнцій слів.
А в дійсності вони – тотально нереальні,
Бо тóй, хто вдýмав їх, довдýмати не вспів,
Томý й нікóли, як усé,
Живóму їх творцеві
Нарóдну славу не з’єднать
Із місцем в черзі на поклóн двірцéвий.
Вірші віщýють імені його
Лише йомý суджéну дóлю, невідстýпно,
Як ім’я батька – зразу за твоїм.
Пророцтво проступає із всьогó
Коли ми залишаємось одні
Щоб корота́ти дні на дні прова́лля
Самóтності.
Вірші, що мають ритм і рими, і співзвýчність
І щé чорт знає щó у сво́єму нутрі,
Нікóли благодать-благополýчність
Не стрінуться для них – чужою милістю судилося їм жить.
Життя навчить віршоверши́теля
Не грéбувати милосéрдям навіть з чóрта рук,
Подібно всім тим шанувальникам й любителям йогó –
Нічóго не проси́ть, бо всé самі дадýть.
Поéт плетé сухого дуба – бо люб йому цей сплін,
Розтри́нькувач і звéрхнаха́ба,
Щоб сти́шить біль з тогó, що в фрéйлін більший кундалін
Не до віршів – всім їм лиш за́вше грóшей трéба.
Віршогонча́р вигóнить у істóрію із гли́ни
Красý тілéсну в бéдрах вічних а́мфор,
Ним дихає дух всіх часів,
Складає він з його метафор
Зворóти змісту дивови́жі
У консонансах вітражів,
Бо ба́йдуже йому до метушні і тиражів.
Дух всіх часів в бува́льщинах і небилицях
Так тихо ди́ха у словах тих
Щоб вберегти від тління їх
Під шаром пилу на бібліотек полицях
В цім сéнсі вірші – нісенітниці,
І їх творець – шахрай,
Котрий так хитро всé замислив си,
Як той фігля́р, що по цимба́лам гра́є,
Аби у випадковім ланцюжку співзвýчних співпадінь
Відірваності від усьóго світу
Створити досконалість ефемéрну
Й утримувать її в обма́ну сітях
Неуловиму і таку блажéнну.
Вірші – сни наявý для тих, хто уві сні
Й кому все сниться це.
Якщо кому́сь потрібен тільки сóн,
Яка йому різниця, що присни́ться?
Від безпритýльних ніби снів
І я стаю́ цілком прозóрим –
Живу на мéжах сéнсів слів
Вони тепер моя опóра.
--------------[i]оригінал[/i] -------------
[b]Сергей Дацюк
Зряшное занятие
стр.212 книги "НОВАЯ АРХИТЕКТУРА ЧЕЛОВЕЧЕСТВА", Киев, 2021 [/b]
Стихи — наряд, который шьют впрок,
И сам создатель, их моделируя и кроя,
Нитками на перекрестке строк
Сшивает цепляющиеся края
В спутывающийся их ритм
Из скрадывающихся рифм,
Чтобы смысл их был не так глубок,
Чтобы каждый из них самих смог
Этот смысл размотать как клубок,
Вмысливаясь в их мысль,
Вдумываясь в их смысл,
В корень, что суть их прочит, зря,
Впрочем, зря...
Стихи — призрачное, невзрачное
И вполне дурашливое занятье.
Стихи нависают как избранное
На одного из многих проклятье.
Стихи — невесомое и нематериальное,
Они существуют в мире слов и смысла.
Они в мире самой реальности — нереальное,
И в мире чистого вымысла — недомыслие,
Поскольку никогда, видимо,
Живому их творцу
Не дают одновременно стать идолом
И быть представленным ко дворцу.
Стихи прочат имени
Его судьбу, они сродни
Прошлого родни — отчества.
Они пророчат именно,
Когда мы одни
Коротаем дни западни
Одиночества.
Стихи, содержащие ритм, рифмы, созвучия
И еще черте что в своем содержании,
Никогда вполне не доходят до благополучия,
И всегда находятся на чужом содержании.
Жизнь учит стихосвершителя
Никогда и ничьим милосердием не брезговать,
Подобно его почитателей и любителей —
Ничего иного от него не требовать.
Живущий стихоплетец — любитель безделия,
Расточитель и невероятный хам,
Преодолевающий то, что у женщин больше доверия
К большим деньгам, и никогда — к стихам.
Стихоплетец, лепящий глиной истории
Великолепие вечных амфор,
Дышащий духом времени,
Слагает из его метафор
Обороты смысла и виражи,
Создает созвучия витражи,
Плюет на все эти изваяния, издания и тиражи.
И этот дух времени в небылицах и были
Он вдыхает в слова, чтоб вдохновением
Уберечь от тления
И предоставить их библиотечной пыли.
И в этом смысле в стихах — никакого смысла,
И их создатель — обманщик,
Который умело всех разыграть замыслил,
Как будто фокусник или шарманщик,
Чтобы цепью случайных созвучий и совпадений
Своего отшельничества
Создать мнимое совершенство
И этим видом мошенничества
Снискать себе призрачное блаженство.
Стихи — сны наяву для тех, кто во сне
И кому все это снится.
Если сны нужны как сны,
Какая разница, что из этих снов прояснится?
От этой беспризорной призрачности снов
Самому стать призраком впору —
Живущему в мире вымысла из слов
Они создают вымышленную опору.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035722
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.03.2025
автор: ХРЕСТОСЛОВ