Анотація: Серце і Розум. Вічна битва, в якій ніколи не буде справжніх переможців. Вони кохають, страждають, але ніколи не порозуміються, тож варто обирати - Ти, або не Ти.
Дійові особи: РОЗУМ
СЕРЦЕ (Кожен режисер сам вирішує, хто виконує ролі. Чи 2 чоловіків, чи 2 жінок, чи ляльки, чи це будуть 2 незрозумілі матерії.)
Сцена майже повністю затемнена,видно лише мерехтіння легенького світла,від ліхтарика з надписом «Серце»,під яким воно дрімає.Ліхтарик з надписом «Розум» не світиться.Згодом,на сцені з’являється силует-це Розум,який тримає в руках клітку.Він спостерігає за Серцем,після чого ставить біля нього клітку.Серце починає прокидатися.
СЕРЦЕ: Скільки ж це я спа…Що за?(Підскакує,помічаючи клітку та Розум.Ліхтарик з надписом «Серце» гасне.)Ти що задумав?
РОЗУМ: (Дуже серйозно,але водночас трохи схвильовано.)Допомогти тобі.
СЕРЦЕ: Допомогти?Мені?Хахаха…А ти “неймовірно” турботливий.(Роздивляється навколо,відходячи від нього.)
РОЗУМ: Це лише на деякий час,щоб ти не наробила сама собі лиха.
СЕРЦЕ: А що ти називаєш “лихом”?Мої вчинки?Мої емоції?Що?
РОЗУМ: Послухай…(Підходить до Серця,намагаючись загнати його в клітку.)Ти сама маєш розуміти,що це рішення,принесе успіх та щастя.Бо твої емоції-це подарунок,але й водночас капкан,який залишає занадто вагомий відбиток.А зараз зовсім не час для цього.(Відчиняє двері,тихо обходячи клітку з різних сторін так,щоб Серце його не бачило.)
СЕРЦЕ: Звідки тобі знати,коли час,а коли ні?(Налякано намагається заховатися,та відслідкувати Розум.Складається враження,ніби його голос чується звідусіль,що тільки більше збиває Серце з пантелику.)
РОЗУМ: Звідти,що й небо,яке знає коли полити,а коли висушити землю..Звідти,що й квіти,які знають,коли розпочати дарувати запахи,а коли зачахнути навіки.
СЕРЦЕ: Це ілюзія,обман.Не забувай,що небо,інколи вбиває,як і квіти.
РОЗУМ: Значить так треба!(Розум хапає Серце та швидко зачиняє клітку.Чуються крики протесту Серця.)
СЕРЦЕ: Зовсім ні!Це означає,що небо,як і більшість-емоційне та імпульсивне.І якби не це,ніхто б не дізнався,що таке повноцінне життя.Бо небо-його частинка,з усіма своїми недоліками і капризами,розумієш?
РОЗУМ: Ми ж зараз вже не про небо говоримо,правда?Але говорити тоді немає про що,дивлячись на те,скільки помилок ти допустила в одному реченні.
СЕРЦЕ: То може тоді варто було мене позбутися назавжди?А не просто закрити,наче якогось дикого звіра,який може загризти невинного?
РОЗУМ: Ти що за слова такі зараз говориш?Хіба ж ти зовсім не знаєш мене?(Підходить до клітки,кладучи на неї свою долоню.)
СЕРЦЕ: А я знаю?Бо складається враження,ніби взагалі зараз тут не тебе бачу.Ніби слова,вилітаючи з цих вуст,стали приносити не стриманість та впевненість,а тривогу…
РОЗУМ: Хмаринко моя…ти завжди така.(Сумно посміхається.)Борешся до останнього,віддаєш сили,аби привернути на свою сторону увагу.Але холод…цей клятий холод,кожного разу перекриває твої старання знову,і знову.Це розбиває частково кожного з нас.
СЕРЦЕ: Ти не просто холод.Ти холодна сталь,яка не вагаючись притискає в землю,не даючи вибору,і залишає по собі величезну яму з порожнечею.
РОЗУМ: Я ж стараюсь оберігати тебе.(Серце підходить до нього.)
СЕРЦЕ: Скажи мені від чого?Га?
РОЗУМ: Від тебе самої.
СЕРЦЕ: Боже..ні,ти робиш це виключно заради себе!Влада,контроль-ось що ти намагаєшся оберігати,і не тільки від мене,від усіх.
РОЗУМ: (Відходить від клітки.Розвертаються спиною до Серця.)Страшно слухати тебе.
СЕРЦЕ: А може страшно усвідомлювати,що це правда?
РОЗУМ: Посидь уже нарешті мовчки.(Підходить до ліхтарика з надписом «Розум»,він вмикається.)
Настає хвилина мовчання.Кожен намагається знайти підхід один до одного.Вирують різні емоції.
СЕРЦЕ: Випусти мене,будь ласка.Хіба ж ти зовсім мене не знаєш?Я не зроблю шкоди.Ти можеш вірити мені.А я тобі?
РОЗУМ: Хмаринко..ти теж можеш вірити мені,і саме тому,ти ще трішки там посидиш.Я все допрацюю,і тоді ти доєднаєшся до мене у разі потреби.
СЕРЦЕ: Оооо чорт!ТИ ПРОСТО ЗНУЩАЄШСЯ З МЕНЕ.Ти навіть не даєш мені спробувати щось зробити.Навіть попри те,що ми команда.
РОЗУМ: Ми ніколи не були командою.Адже маленький магніт,не зможе притягнути до себе величезний кусок сталі.
СЕРЦЕ: Ось воно як..А що тобі за це душа говорить?
РОЗУМ: Душа не вміє говорити.
СЕРЦЕ: ПРАВИЛЬНО,бо ти глухий до таких речей.
РОЗУМ: Нехай.Зате я хоча б не йду добровільно на погибель.
СЕРЦЕ: І ти думаєш,що ти тепер герой?Ти насправді боягуз.
РОЗУМ: І чого ж я по-твоєму боюся?
СЕРЦЕ: Мене.Того,що я можу зробити.Ким можу стати....Почуттів,яких я можу завдати.
РОЗУМ: А ким ти можеш і хочеш стати?
СЕРЦЕ: Собою…Пусти.Прошу тебе…
РОЗУМ: Я не можу.Ще трішки,і ми забудемо про цей день і про те,що тут було.
СЕРЦЕ: Тоді зроби ласку.Нехай біля мене хтось буде.Мені потрібен друг.
РОЗУМ: Я твій друг.
Розум помалу підходить.Відмикає двері та заходить.Тримає ключі на одному з пальців.Спершу вони стоять не рухаючись.Кожен відчуває провину та певну загрозу.Розум перший починає робити маленькі,повільні кроки на зустріч.
РОЗУМ: Я…(Не може підібрати слів.)
СЕРЦЕ: Ти сказав,що ми забудемо цей день.
РОЗУМ: Клянуся.
СЕРЦЕ: Ти помилився.Ми запам'ятаємо його.(Підходить до нього занадто близько.)
РОЗУМ: Ти про що Хмаринко?
СЕРЦЕ: Про зміну погоди.(Вона цілує його.Ходором ходячи своїми руками по його тілу,обережно зупиняючись біля пальця,на якому висять ключі.Розум відсмикує руку.)
РОЗУМ: Мені здається погода погіршується.(Починає відходити.)
СЕРЦЕ: Не змушуй мене завдати тобі болю.(Розум починає бігти до дверей клітки.Проте Серце грубо штовхає його назад,перекриваючи вихід.)
РОЗУМ: Ти таки в чомусь мала рацію..Мені одразу варто було тебе позбутися повністю,тоді б усім краще жилося…Як же я помилився.
Їхня битва-це танець,всі їхні рухи нагадують кроки вальсу і т.д.Вони одночасно жорстокі,але й ніжні.
СЕРЦЕ: Ти сам це зі мною зробив.Хіба не подобається?(Розум піднімає руки,даючи зрозуміти,що здається.Серце хапає ключі,вибігає і закриває клітку.Йде до ліхтаря з надписом «Розум».)
РОЗУМ: А я хотів тебе вразити,але ти перша це зробила.Я ж хотів дозволити тобі відчути мене,пізнати кожну думку...
СЕРЦЕ: Та невже?Ти хотів позбавити мене життя.
РОЗУМ: Ні,це не так.
СЕРЦЕ: Значить права!
РОЗУМ: Можливо...Але не тому,що я боявся почуттів,я боявся їх наслідків,які завжди травмували тільки тебе...
СЕРЦЕ: Проте ти ніколи не намагався з’ясувати,чи боюся їх я,тож мені не жаль.Прощай!(Розбиває ліхтарик з надписом «Розум».Чути крик Розуму.Світло пропадає усюди,окрім ліхтаря з надписом «Серце».)
СЕРЦЕ: Я просила не дозволити мені це зробити,але ти не захотів..(Повзе до уламків ліхтаря Розуму.)Занадто вже любив диявола в собі,який тебе ж і погубив,чіпляючись дорогою й за мене...(Збирає уламки.Чути плач.)
ЗАТЕМНЕННЯ СЦЕНИ.
ЗАВІСА
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035921
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.03.2025
автор: Sofi Remen