Хустину напнула, що ніч дарувала.
З під неї туманом журбить сивина...
Як рано ця жінка вдовою вже стала!
Вмурована в долю їй чорна стіна…
Забрала коханого люта, проклята
Війна, що отрутою очі встеля.
Душі молодій тепер, мов на розп’ятті,
Вчувається реквієм тихий здаля…
Він ангелом з неба, в могутньому хорі,
тужливу веде, обіймає крильми…
Навічно тепер поселився у зорях
Їй світить яскраво посеред пітьми.
В світанках садами, лісами й полями,
Туманом снує, коли ніч відійде…
Під куполом неба співа з журавлями,
У мить, коли тінь до домівки іде.
І доньку і сина у горі, з любов'ю,
Ти, жінко-лебідко, за двох обійми…
І виплачся, рідна... Тихенько і вволю…
Хоч знаю - не змити сльозами біди.
Л. Таборовець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036151
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.03.2025
автор: Любов Таборовець