І знову ніч закуталась сльозами,
Плаче земля- невтішнии раи приишов.
У стоголосся чути свіжі рани.
Забинтувати їх не вистачить розмов.
Розмов багато, справ зовсім замало.
Язик тріпоче- він же без кісток.
Робити молоді ои не охоче стало.
Їм би до золота налагодить місток.
Навіщо вчитись, та и що то за наука:
Предмети в купі- розвитку нема.
Сплюндровані слова- лиш матюки и багнюка.
Вуста дитячі черпають до дна.
Ото ж то є, яка різниця кажем,
Чи мова,чи язик - не можем розібрать.
І мову ту ми діисно,що завяжем.
Не пустимо у ці світи гулять.
Адже у нас є мова калинова.
Вона, як та калина, вабить зір.
Джерельно чиста, різнокольорова.
Затерта до дірок із поколінь віків.
Легендами вона вросла у душі.
З покон віків народ наш не мовчить.
І щоб вона цвіла, як маки в полі,
ЇЇ потрібно чесно заслужить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036497
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.03.2025
автор: Надія Тополя