Стою серед тернів в квітневім білоцвітті,
Духмяний паводок коханням наплива,
І навіть вітер, в ці попавши сіті,
Сердито пелюстки з квіток зрива.
І кида їх на одяг і обличчя,
Притрушуючи ніжну зелень трав,
Забувши смак тепла і доброзиччя,
Мабуть, всю лють на цій красі зігнав.
Та він забув, що в білій заметілі
Немає вже морозів й холодів.
Стоять дерева, ніжно захмелілі,
Ховаючи ліси очеретів.
Засохлі, мертві, жовтувато-бліді,
Так низько посхиляли голівки,
Немов шукають на своїм погідді
Наступників зелені пагінки.
Пройметься серце тихим-тихим жалем,
Та тільки на якусь коротку мить:
Не місце тут ні суму, ні печалям,
Бо все красою й юністю шумить.
Радію й я. Не можу надивитись
На це розкішшя свіжості й краси.
Зі мною й небо встигло роз'яснитись
І майже зникли втоми голоси.
21.04.1998
©Коломоєць Людмила Петрівна
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036633
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.03.2025
автор: Людмила Коломоєць