Я думала, що з віком
Світ стає більш зрозумілим,
Але після закінчення дитинства
(Це часто стається раніше, ніж очікувалось)
Якесь невидиме скельце втрапляє вглиб
Серця та зору,
Тож враз усе стає іншим,
Надто "світовим".
Колишня радість стає приреченою,
Ти її шукаєш, як дикий звір здобич,
Годуєш свій стомлений мозок
Марним видивом,
Якому до теплого вишневого цвіту навесні
Далеко,
Бігаєш по колу,
Ніби песик,
Що ганяється за власним хвостом.
Тільки ж ти втомлено розумієш,
Що це було марно,
Коли ж цуценя солодко засне після грайливої перевтоми.
Улюблені люди перестають бути
Гарними,
Колишні історії вже не такі смішні,
Бо кожен знайомий теж не може (чи не може)
Вийняти уламок того дзеркала.
Всі хвороби - від дитячого болю,
Який ти вперто не проговорюєш.
Хай нуртує, поки не вирине тим огромом смутку,
Що душитиме подих надовго.
Та самодурство величне:
З того, чому ніколи не відбутися,
Ти зробиш поезію,
Від якої запалий уламок тріщатиме, болітиме,
Мігруватиме тілом,
Може, вийти,
А може, заляже ще глибше.
Не чіпай, не руш,
Він сам вийде з черговою потугою,
Коли ти запрагнеш людського спокою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037031
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.04.2025
автор: Олена Ганько