Казка
Вовк Сірко жив у лісі самотою. Батьки його покинули ще тоді, коли він був зовсім юним – захворіли на якусь заразну хворобу і відійшли до вічності. А Сірко вижив, хоч теж хворів. Помогла йому втриматися на цьому світі лисичка Рудя, дім якої знаходився десь за п’ятдесят метрів від дому Сірка. Вовк інколи прогулювався з лискою лісом, як був малим. Удвох вони збирали квіти, їли ягоди, а ще змагалися одне з одним на дальність у стрибках, у бігу на дистанцію. Коли Сірко поховав батьків і сам ледве пересувався на чотирьох, коли виходив з дому, Рудька не покинула його. Вона ділилася із Сірком їжею, яку мала, підтримувала його, коли він тужив, співала вовчику пісні – про ліс, про сонце й небо, про життя. Сірко заспокоювався. Він вдячний був Рудьці за її доброту. За якийсь час вовк одужав і зміг уже сам піклуватися про себе.
Настала весна. Сірко дуже любив цю пору року. В цей час він наче оживав, як ліс після зими, як луг, як річка. Вовчик ходив лісом, вдихав свіже тепле повітря, любувався першими квітами, які розкривали цвіт до сонця, оксамитовою травою, на якій можна було полежати, мов на м’якому килимку, а ще вербою, яка росла недалеко від його житла і хизувалася перед іншими деревами, які були ще голими, своїми білими пухнастими котиками.
Прийшов місяць квітень. Сонце то виходило, то ховалося за хмарами, але за той час, коли світило, встигало зігрівати повітря й землю. Та під кінець першого тижня місяця різко похолодало, температура зробилася мінусовою, випав сніг. Вийшов вовк з дому, побачив зміни в погоді, зажурився. Шкода йому стало трави, квітів, верби, що бруньки вже свої розпустила. «А як не витримають холоду? А як загинуть?» - подумав. Сів Сірко на пеньок під вербою і почав завивати.
Почула його плач лисичка Рудька. Вибігла зі своєї хати, кинулась до вовчика.
- Ти чого? Знову захворів?
- НІ. Зі мною все гаразд. Але рослини… Я боюсь. Що вони не витримають морозу, що загинуть.
- Не плач. Вони міцні. Вистоять. Та й мороз довго не зможе тішитись владою. Весна його прожене – сонцю градус підкрутись, і сніг розтане.
- Ти впевнена?
- Так.
- Я ж трішки старша за тебе. Бачила вже таке. Так що не журись, а думками зберись, а ступай з добром і вірою в новий день.
- Ти знову мене підтримала, напоумила. Дякую тобі, дорога Рудько. Навіть не знаю, що б я без тебе робив у цьому світі, в цьому лісі? Ходімо до мене, я пригощу тебе сніданком.
- Гаразд.
Коли вовчик з лискою поїли, то почали читати книжки, а потім малювали – небо, сонечко, весну. По обіді вийшли надвір і вирішили побігати лісом. Коли дійшли до старої верби, то побачили, що вона без бруньок, але з листочками.
- Вистояла верба. Бачиш, вовчику? – мовила Рудька.
- І квіти не зігнули свої голівки, і травка не впала, поглянь-но, - зрадів Сірко.
- Бачу! І ми тримаймося! – сказала лиска.- А давай, друже, потанцюємо, отут таки, коло верби. Покажемо їй, лісу, світу, що і ми сильні.
- Давай!
Друзі пустилися в танець. Квіти, трави і верба їм заплескали. За три дні холод відступив.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037202
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.04.2025
автор: Крилата (Любов Пікас)