Нас навряд чи впізнають одразу
По слідам, що твій почерк лишив.
Як завжди - бракуватиме фрази.
Буде час - то візьми, напиши.
Нас не будуть шукати у зливі,
Між дерев в лісовій глушині.
Ми для світу не надто важливі.
Чи то просто здається мені?
Час завжди вимагає задаток.
І від нього ніщо не спасе.
Він в кінці шепотить про початок.
Ти пиши, навіть попри усе.
Час від часу накочує смуток,
Як навкола нема ні душі
І слова лізуть важко і скуто.
Будь там що. Ти уперто пиши.
Наші очі сумні, непрозорі.
Ти мовчиш, а я прах ворушу.
Тихо так. Чуєш, падають зорі.
Я їх потім тобі опишу.
І коли не залишиться сили,
Коли встанем, як є - без прикрас.
Я скажу тобі - Що, полетіли?
Може, інші напишуть про нас.
Най сюжет буде чутно в звучанні
Пісні вітру і стриманих фраз,
Ти відчуєш його у романі,
В нім допоки не створено нас.
І коли перед сном оминаєш
Ту главу, де початок - кінець.
Посміхаєшся. Ти тепер знаєш.
Хтось із нас взяв до рук олівець.
Зможуть нас зрозуміти? Можливо.
Може, знайдуть, як вогник не згас
І веде крізь тумани і зливи
До руки, що напише про нас
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037560
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.04.2025
автор: Seth