Коли не відчуваєш,
стаєш простором,
плиткою у ванній —
тріснутою, але ще красивою.
Кишенею з дріб’язком,
нашитою на блакитному плащі.
Стаєш плечиками з дерева,
що загинуло на силуетах Карпат,
стаєш силуетом, який не може
дійти до притрушеної вершини.
Її затуляють сумніви,
які зʼявляються нізвідки,
як синці на чутливій шкірі.
Коли не відчуваєш,
приходить хтось не в полі твого зору.
Каже: «Ми все полагодимо. Лю-blue».
Вішає тебе на плечиках,
розправляє твоє блакиття,
викидає АТБ-чеки й льодяники,
додає пухнастість хмар,
а вони все стікають у ванну,
не тримаються на гладкості
тканини, з якої ти зіткана.
Він мовчить з тобою про все,
а ти не бачиш, які мʼякі його руки,
які крихкі його рухи, не цінуєш.
І тоді він іде, щоб ти знайшла того,
з ким відчуватимеш.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037646
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.04.2025
автор: Олена Галунець