Земля радіє, і сміється, й плаче,
Жде допомоги й доброти від нас.
Ти вір їй, жінко, стережи, козаче,
І нині, й завтра, й завжди, повсякчас.
Вона така весела, щедра, мила,
Якщо стихія лихом не чіпа,
Така покірна, життєдайна сила,
Що зло усяке миттю відступа.
Вона зчарує пролісками, небом,
Зеленим шовкокилимом трави.
Сумна? Погладить ніжно так: “Не треба!”
Весела? Пустить вітер — “Полови!”
Вона народить колосків пшениці,
Такої добірної, як одна.
Від неї посвітліють зразу лиця,
В чеканні жнив замучені без сна.
Вона шалено злиться і бунтує,
Засмічуючи бур'янами тих,
Хто випадково тут, на ній, ґрунтує —
Ворота відкривай тоді для лих.
Земля хлюпоче в береги річками,
Які є осередками життя.
Пов'яжеться дротами, мов стрічками,
І виверне скарби із небуття.
Земля зігріє і вона ж остудить,
Вона схвилює і вона ж знітить.
Земля прославить і земля осудить —
Люби ж її і кожну її мить.
26.04.1994
©Коломоєць Людмила Петрівна
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037727
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.04.2025
автор: Людмила Коломоєць