Вона сипле попіл на комір пальта
Під дахом жовтневого неба.
Малює дощами на стінах міста,
В яких їй ховатись не треба.
Вона непомітно іде поміж нас,
Вплітаючи світло в провулки.
А поруч із нею ховається час,
Ласуючи крихтами булки.
Вона не рахує століття і дні,
Зупинки, кордони, вокзали.
І чує щоразу, як спить, уві сні
Слова, що йому не сказала.
Вона любить кішок, бездомних собак.
І каву, що варить невдало.
Вона віддає ні за що. Просто так.
Той світ, що сама збудувала.
Вона загубила мобільний торік.
Її не знайти в Інтернеті.
Шукай її серед забутих доріг
На третій від сонця планеті.
Змахни тихо попіл з манжета пальта
В одному із сонних провулків.
Вам ще один ранок відкрили міста.
Залиште їм крихти від булки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038032
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.04.2025
автор: Seth