Я знав: Вона — мов світла мить,
Де тиша ніжно в серце б’ється.
В очах — і полум’я, і лід,
А в усмішці — жива фортеця.
Вона ішла сама крізь час,
Сама творила свою мрію.
Її не зупиняв ні страх, ні біль,
Ні осуд, ні безсилля.
Її хвалили всі кругом:
«Ти — сильна, ти усе здолаєш!»
А я лиш бачив — за щитом
Вона мовчить, але чекає.
Я знав — їй треба не хвалу,
Не пафос фраз, не зірки з неба.
А просто — дотик до чола,
І той, хто завжди поруч — треба.
Я йшов до неї без прикрас,
Без обіцянок і без маски.
І серце шепотіло: «Саме час.
Це не кінець — це наша казка!».
Я підкорив своїм теплом,
Неначе вітер — ніжно й вміло.
І зникло враз усе те зло,
Тепер між нами — любов і сила.
Вона тепер не має зброї,
Не носить обладунки на світанні
Подарував земний їй спокій,
І став підтримкой без вагання.
Вона — моя, мій цвіт весни!
Моя молитва і надія!
Для неї всі спалив мости,
Втілю в реальність її мрії!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038783
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.04.2025
автор: Олександріса