Мене звати Седрік Баторі. Я народився 11 липня 1965 року. Помер 19 лютого 2008.Моя історія - сповідь,що буде забута і загублена у віках. Але я не можу не розповісти її вам…
Я вперше побачив її на шкільному балі. Вона була найгарнішою з усіх дівчат. У той момент я зрозумів,що вона була моєю долею. Ми вступили до одного університету, навіть навчались у одній групі,уявляєте? Ми завжди йшли разом по життю. І ось,вже ставши аспірантами, ми одружилися.
Все здавалося нам казкою. Напевно,невдачі та негаразди забули про нас – саме так ми думали тоді. Невдовзі я став батьком. Боже,я був на сьомому небі від радощів. В мене син! Прекрасний син,так схожий на мене. Тепер у нас справжня сім`я.
Коли Оскару виповнився рік, він тяжко захворів. Мій син,моя рідна кров танув на очах. Лікарі лише розводили руками – вони сказали,що жити йому залишилося недовго. Вони дозволили нам забрати його додому. Померти.
Весь світ перестав для мене існувати. Був лише Оскар. Ми з дружиною днями і ночами сиділи біля його ліжечка,все ще не вірячи,що скоро його не стане. Кетрін вся змарніла,боляче було на неї дивитися. Чому саме наш син,Господи?
Однієї ночі,коли вона від сліз та втоми,забулася сном,я сидів біля Оскара,дивився як він спить. Може,сьогодні я вже востаннє бачу його…живого. Я почав молитися. Ні,не молитися,бо не знав жодної молитви. Просто розмовляв невідомо з ким.
«Якщо ти є,врятуй мого сина. Забери моє життя,але нехай він живе.»
Звичайно, нічого не змінилося. Годинник на стіні безжально забирав час.
Мені снився дуже дивний сон. А може це і не сон,не знаю. Ось ліжечко Оскара осяяло сліпуче біле світло,я почув голос,який сказав,що я можу врятувати сина. Але спочатку він хоче показати мені дещо.
Ось я бачу сина,йому років 5,він щось малює. А ось ми з Кетрін ведемо його до 1 классу. Який же він серйозний і смішний. Ось він вже на випускному вечорі отримує атестат з рук директора школи. Як же він зараз схожий на мене! Тепер я бачу його вже студентом університету,він старанно вчить щось. Але,що це? Якісь незнайомі люди,нічний клуб,він розмовляє з ними,вони дають йому якийсь пакетик…Наркотики…
Тепер за ним женуться люди у формі, він тримає у руках пістолет….Пістолет!Мій син стріляє у людину... Його переслідувач падає,інші стріляють у Оскара…Ось він лежить на асфальті,стікаючи кров`ю, він помирає…
«Ні,ні, цього не може бути,мій син не такий,він не може вбити людину!» - я не вірив у побачене. Але голос сказав,що така його доля, поки він ще невинне дитя,його душа не забруднена гріхами,Бог може забрати його туди,де йому буде добре.
«Ти знаєш його долю,її не змінити. Вирішуй сам». Тоді я поглянув на Оскара, ні,я не можу допустити,щоб цей янгол помер.Ні,тільки не зараз. Я поглянув на обличчя сплячої дружини, вона постаріла за цей місяць років на десять…
«Я хочу,щоб мій син жив!»
«Що ж,нехай буде так».
Я прокинувся. Кинувся до сина. Оскар спокійно спав. Його дихання стало спокійним. Нашій радості не було меж,коли ми дізналися,що він раптом пішов на поправку,лікарі лише дивувалися з такого перебігу подій. Оскар жив…
Я помер 19 лютого 2008, за рік до того,як мусив померти Оскар. Пустив собі кулю в лоб. Після мене на столі лишилася коротенька записка "Ми скоро зустрінемося,синку.Я люблю тебе".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=105727
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 01.12.2008
автор: Cradle