Скажи, будь ласочка, чому
твоя душа невпинно плаче?
Чому ти молишся йому,
а він тебе зовсім не бачить.
Чого ти бігаєш за ним,
не відірвеш очей ніколи?
Чому кричиш йому: «Прости!..»
жагучим поглядом безмовним.
Ти ж знаєш, він чужий тобі,
у нього інша, ну, а ти –
якісь маленькі літери прості
й для нього – повні пустоти.
Ти хоч кричи, ридай в ногах –
він не помітить ані звуку;
поріжеш вени на руках,
а він погляне на ті руки
і скаже: «Гарні…» й не помітить,
що ти хотіла все згубити
і, що тобі так важко жити,
що ти, «мала», вмієш любити!
А ти, «мала»,також не вічна:
твій світ тихенько помирає,
і ти, як та самотня свічка,
в холодній тиші догораєш…
Та ти ніколи не згориш!
Бо ти його весь час чекаєш,
Бо я його завжди… бо ти
його одного лиш кохаєш.
Ти, як той цвіт німої вишні:
розцвіла лиш для свого неба.
І ти пробач, але так вийшло,
що тому «небу» цвіт не треба…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=107673
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 15.12.2008
автор: tusya93