Коли біль переходить всі межі, то це вже не біль, а самогубство. Губимо себе самі... Страшно нестерпно...
У голові шумів вітер, в серці гудів ураган. Було бажання взяти щось важке і розбити стіну. Щоб кришилося, трощилося і розліталося. Щоб уламки здирали тонкий покрив – шкіру – до крові. Щоб порох засипав очі. А ще. Нехай би всі довкола зникнули. Стукати, кричати донестями і бити, бити, бити... Хочу крикнути так, щоб весь світ згорнувся вдвоє і розгорнувся по-новому. Ламати все! Знищувати себе в усьому тому! Перевертати свідомість і божеволіти. Напевно, надзвичайно хороше бути в стані несвідомості... Тоді ні проблем, ні болі не відчуваєш. Б’єш стіни і тішишся. Їх вже нема. Нічого нема. Лише я і моє божевілля. Боже, зроби мене такою! Кров. Тече по тілу, заливає всі уламки від світу, скроплює знищені душі. Повітря відсутнє... І це не астма. Це ЖИТТЯ! Отак треба жити. Бо-же-віль-но!!! Нищу... Зникаю. Самогублюся... Нема ні вітру, ні урагану...
Завтра настане.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=107919
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 16.12.2008
автор: Таська Мурмуляд