Бо-же-віль-но!

Коли  біль  переходить  всі  межі,  то  це  вже  не  біль,  а  самогубство.  Губимо  себе  самі...  Страшно  нестерпно...  
У  голові  шумів  вітер,  в  серці  гудів  ураган.  Було  бажання  взяти  щось  важке  і  розбити  стіну.  Щоб  кришилося,  трощилося  і  розліталося.  Щоб  уламки  здирали  тонкий  покрив  –  шкіру  –  до  крові.  Щоб  порох  засипав  очі.  А  ще.  Нехай  би  всі  довкола  зникнули.  Стукати,  кричати  донестями  і  бити,  бити,  бити...  Хочу  крикнути  так,  щоб  весь  світ  згорнувся  вдвоє  і  розгорнувся  по-новому.  Ламати  все!  Знищувати  себе  в  усьому  тому!  Перевертати  свідомість  і  божеволіти.  Напевно,  надзвичайно  хороше  бути  в  стані  несвідомості...  Тоді  ні  проблем,  ні  болі  не  відчуваєш.  Б’єш  стіни  і  тішишся.  Їх  вже  нема.  Нічого  нема.  Лише  я  і  моє  божевілля.  Боже,  зроби  мене  такою!  Кров.  Тече  по  тілу,  заливає  всі  уламки  від  світу,  скроплює  знищені  душі.  Повітря  відсутнє...  І  це  не  астма.  Це  ЖИТТЯ!  Отак  треба  жити.  Бо-же-віль-но!!!  Нищу...  Зникаю.  Самогублюся...  Нема  ні  вітру,  ні  урагану...  
Завтра  настане.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=107919
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 16.12.2008
автор: Таська Мурмуляд