Аж через усю Україну
я їхав в самий Ізмаіл.
Туди Бог закинув дівчину.
яку років двадцять любив.
Звичайно, літа молодії
згубились, в безодню летять.
Та я не втрачаю надії,
що ми зберегли почуття.
Я їхв. А дух забиває
близького побачення час.
Я їхав. Невже не згадає
кохана про школу, про клас,
про те, як за партой сиділи,
як твори завжди їй писав,
як разом на танці ходили,
як в річку для неї пірнав.
Я хочу безмовно дивитись
на ту, що я завжди любив,
і з нею очами зустрітись.
Приїхав. Це вже Ізмаїл.
Дзвінок телефона. Ми хутко
домовились: місце та час.
Чекання – наркотик солодкий.
А голос засип вже на бас.
Приходить година зустрітись.
Не видно красуню мою.
Тож я, як той стовп, ніде дітись,
на розі стою та й стою.
Минуло уже півгодини
і час утікає, як плин.
Чекати не маю причини.
Жінок ждуть п'ятнадцять хвилин.
Не вийшла. Даремно приїхав,
п'ятсот километрів здолав.
Тужу та не маю утіхи.
А може Бог все-таки прав:
нас знову на зустріч не зводить,
минуле життя не псує?
Ми ніби ті скіфи, чи готти,-
нема їх, а в пам'яті є.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=108845
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 22.12.2008
автор: Максименко Л.