«ДЕРЕВЕНСКИЙ МАЛЬЧИК»
Невеселі канікули:
Спекотно, посуха.
Відпочивати все ніколи:
Роботи по вуха.
На душі така гризота,
Аж сумую з горя:
Хлопці їдуть десь у гості,
А дехто й до моря.
Тільки я, неначе наймит –
То кролі, то свині.
Телевізор надокучив,
Вже невсидьки вдома.
Ну хіба що погуляю
В Сашка чи Артьома.
Аж ось батьки подзвонили
Із Москви якраз:
- Приїдемо й заберемо
З собою і вас.
Цебто ясно: мене візьмуть
І сестру Марину.
Я стрибаю від радощів,
Вже не болить спина.
Ось уже ми й на пероні,
Сяють наші лиця:
Це ж ми будемо днів десять
У Москві-столиці !
Поїзд мчить на всіх парах.
Ніч – сплю, як убитий.
А вдосвіта мама будить:
- Скоро кордон митний.
Я виглянув у вікно –
Дивні краєвиди:
Всі будинки дерев’яні
Скрізь берези видно.
А з вокзалу мчимо в Горки.
Ліс, місця хороші.
Це ж тут тато із мамою
Заробляють гроші.
Пообідали, спочили,
Розім’яли ребра
Ми ж не гулять приїхали -
Помагати треба !
Я з батьком стрижу газони,
Мама прибирає,
Сестра полива вазони,
Словом – помагаєм.
Все цікаво, все незвично,
Баня, як три хати,
Її цілий день дровами
Треба нагрівати.
Зразу мені цей куточок,
Наче раєм здався.
Та вже за два чи три дні
Я розчарувався.
Бо обслуга в хазяїна –
Все люди «расєйські»:
Що не скажу – рот роззявляє,
Кожен засміється.
Прошу тата, щоб розрізав
мені кавуна.
Управитель знов до сміху
Що за дивина?!
По їхньому кавуни
То, звісно, арбузи
А для мене при тім слові
Бачиться гарбузик !
І я знаю це давно,
Та ж не насміхають.
Але мені все одно,
Якось призвичаюсь.
А раз гукаю до тата:
- Ти зачинив хвіртку?
Охоронець покосився:
- Чё он сказал? – Флиртка?
Знову сміх…Незручно страх
А Господи Боже:
Я до пуття ще й не знав
Те слово негоже.
Щось мені не до вподоби
Ця Москва-столиця.
Бо цвенькоти по-їхньому
Швидко ж не навчишся.
Та найгірше було, звісно,
В московськім метро.
На екскурсію по місту
Ми їхали втрьох.
- Побуваєм в Третьяківці, -
Сказала нам мама.
Сестра рада, я не зовсім,
Бо що я там тямлю?
Але згодився, бо це ж
Будемо і в парку.
А людей скрізь, а людей!
Як оті мурахи.
Сюди-туди, сюди-туди!
Де їх тут набралось?
Ну нічого – якось таки
До метро добрались.
Узяли квиточки в касі,
Та я поспішив:
Знову хвіртка – хай їй трясця -
І я туди – шмиг!
Як улупить по колінах!
Я мало не впав…
Але все ж на екскалатор
Правильно я став.
Аж соромно – горять вуха.
Мати посміхається.
А тут, чую, хтось єхидно
Збоку озивається:
- А чё? Деревенский мальчик
Наверно, впервые.
А я стою, як не плачу
Чую – горить шия!
В галереї Третьяківській
І справді прекрасно,
А в парку – атракціонів.
Не те, що в Черкасах.
Але коли я згадав
Наше рідне місто, -
Я б за нього все віддав!
Сльозам стало тісно.
Бо ж нічого нема краще,
Ніж рідна домівка.
Любить буду я свій край
Віднині до віку.
Москалям за ту образу,
Щоб збити оскому,
Ще в поїзді почав писать,
Як вертавсь додому.
Що ж? «Мальчик деревенский»
Так! Сільська дитина…
Але з цього насміється
Лиш тупа людина.
Москвичі! Якщо в вас буду
Ще хоч раз,
Отоді-то я вже точно
Посміюсь над Вами.
Складу про вас гуморески
І в метро розвішу.
Нехай «мальчик деревенский»
Хоч цим вас потішить.
А «калітка» ваша нова
З хвірткою не друзі.
І не бути кавунові
Ніколи гарбузом.
Та ми, «хахли», - народ простий,
Хоч не всі й багаті,
Приїздіть до нас у гості -
Зустрінемо радо.
Подамо вам капусняк,
Ковбаску домашню,
А на десерт поставимо
Гарбузову кашу.
Наше місто побачите
І кручі Дніпрові,
Покажемо Черкащини
«Золоту підкову».
Поговоримо тепло, щиро,
Пісню заспіваєм…
Нам же треба жити в мирі
Ми ж таки – слов’яни!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=112430
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 18.01.2009
автор: кицько