Мені погано я в лабетах кризи,
Що віддзеркалює моє нутро назовні,
Вериги і старі смердючі ризи,
Огорнуть образ мій і вигідно доповнять.
І куб страждань то ж совість, що димить,
О миті насолоди в спогляданні,
Душа пуста як висохла криниця,
За злочин першородний покарання.
І не знаходяться ні назви, ні спасіння,
Свідомість також невідомо де посіяв,
Лежить на каменях німих таке насіння,
Про інший грунт для винятковості я мріяв.
Солодкий біль щасливо знерухомив,
Тепер зав’язуй сало і страждай,
«Все, ніц не вдієш…»- сам себе замовив,
Ляж і трагічного фіналу почекай.
І так приємно жити й відчувати,
Що гине на святій землі такий талант,
Його оплакувати вити й завивати,
І розуміти всю комічність цих волань.
В хвилини чесності з’являється Лоханкін,
Потисне руку і як брата привітає,
І ямбом атмосферу створить зранку,
Про роль інтелігента нагадає.
Не знаю може сумніви подібні,
То заповітні атрибути порожнечі,
Що для тверезої оцінки всім потрібні,
Щоб гнати геть Лоханкіна надвечір.
вечір 18.01.09
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=112503
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 19.01.2009
автор: Burjuy