Ну пробач мені, осене, що обманула тебе,
Ну прости мені, зимо, що криги не хочеться вічно,
Що на правому березі - тиха дрімо́та вербен,
А на лівому - серце й без нього до біса незвично.
І палають берези у пам’яті сонцями див,
І бруньки набираються свіжоосвяченим соком,
Ми йдемо́ по стежині, якою ніхто не ходив,
А над нами лиш бе́змір всміхається блакитнооко.
Ще не травень, поглянь, ще у небі немає Плеяд,
Не дивися у вічі так пильно, неначе востаннє...
Доторкнися вустами до вуст поцілунком наяд,
Тих наяд, що давно уже перевели́ся в Йордані,
Ну нади́хайся мною, на вік, чи на рік наперед,
Я надовго зали́шусь Іридою в сірих зіницях,
А сліди від сльози незабаром той дощ відпере́,
Що на нас , поглядаючи, тихо й собі просльозиться.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=115470
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 06.02.2009
автор: наталятерещенко