Рівняння холод-провідності

Сиджу  замріяний,  підборіддям  спершись  об  кінець  лівого  передпліччя,  що  протилежний  ліктю.  Здається,  я  на  лекції  з  комплексного  аналізу.  На  студентськім  жаргоні  дану  дисципліну  лагідно  величають  –  комплан.  Чомусь  при  вимові  відразу  навіюється  лозунг:  «Нам  сонця  нетреба  –  нас  партія  гріє!».  Хтось  біля  дошки  бубнить  про  якесь  там  рівняння  теплопровідності,  і  заважає  моїм  задубілим  думкам  рятувати  мене  від  неминучого  сну.  Права  рука  відмовляється  виводити  в  конспекті  ієрогліфи  ірраціонального  змісту  того  бубніння,  і  викарбовує  на  парті  щось  прозаїчно-раціональне,  на  зразок:  «Я  обрав  собі  мету  вершину  скелі  досягнути,  а  от  як  дістатися  туди  поки  що  я  збагнуть  не  можу,  не  під  силу.  Мені  бракує  знань,  тому  перебуваю  у  підніжжя.  О,  ці  холодні  гранітні-кам’яні  стіни,  що  лякають  своєю  точністю  і  строгістю.  Їх  загадковість  притягує  мене,  манить,  кличе,  змушує  виливати  ідеї-думки  в  послідовне  русло,  що  для  мене  дуже  дико,  але  доволі  цікаво.  Це  непросто  крижані  непідступні  Говерли,  а,  напевно,  важливий  крок  в  моєму  житті.  Чи  зможу  я  їх  підкорить?  У  вікно  майбутнього  не  хочу  зазирати.  А  навіщо?  Я  маю  мрію!  Ось  мій  шлях  стрімкий,  хоча  і  нелегкий,  та  все-таки  –  барвистий.  Зосереджуся  на  ньому,  а  цілі  стануть  другорядними,  побічними…  »  Ой,  чому  ж  так  холодно?  Це  що,  додаткове  навантаження  чи  випробування?  Ні,  це  швидше  –  знущання!  Вже  руки  сині.  А  про  губи  я  взагалі  мовчу,  бо  на  адресу  їх  синяви  з  усіх  сторін  надходять  компліменти.  Отакої,  навіть  нерви  змерзли  й  хаотично  бігають  по  шкірі.  Я  хоч  і  моржую  на  Дідорівських  озерах,  але  висидіти  вісім,  а  то  і  дев’ять  годин  –  непосильна  мука.  Рухатись  потрібно,  а  я  сиджу.  Що  ж,  того  вимагає  процес  гризіння  граніту.  Та  всі  сидять.  Невже  це  я  один  такий  мерзляк?  Чи  може  маю  тонкіший  шар  одягу  на  собі?  Дурниці!  А  от  голод  вже  на  підступах.  Це  небезпечно.  При  травленні,  дивись,  і  тепло  б  виділилося.  Та  й  мозок  би  підживився,  а  то  обмін  інформацією  між  правою  і  лівою  півкулями  відбувається  в  обхід  через  ту  частину  тіла,  на  якій  протираються  штани.  До  речі,  хтось  може  відповісти,  яка  це  вже  порахунку  пара?  Бо  я  вже  збився  з  ліку  і  змерз  від  холоду,  а  незабаром  ще  й  від  голоду  опухну.  Геноцид  якийсь  тай  годі.  Хоча  б  в  довідкових  програмках  для  абітурієнтів  повідомляли  про  цей  суттєвий  температурний  нюанс.  А  ще  краще,  щоб  основним  критерієм  зарахуванням  були  не  золота  медаль  і  аналітичні  здібності,  а  морозостійкість.  Позаяк  два  семестри  кожного  курсу  припадають  на  три  холодні  пори  року.  Так-так,  три,  я  не  помилився.  Осінь  та  весна  нічим  не  поступаються  зимі  в  аудиторіях.  Повірте  мені,  я  не  жартую,  а  констатую  невтішний  факт.  Корпус  факультету  більше  пристосований  до  жаркого,  спекотного  літа  під  час  канікул,  або  для  тропіків  чи  екватору.  І  кому  дійшло  до  голови  таке  спроектувати?  Хоча,  це  вже  неважливо.  Але  видно,  будували  наші,  замість  цементу  в  щілинах  стін  лише  пісок.  А  зовні,  іще  з  такими  ж  двома  сусідами,  він  нагадує  трьохголовий  космічний  корабель,  або  ж  піраміди-гробниці.  До  речі,  останнє  порівняння,  як  на  мене,  звучить  влучніше.  Та  щось  недуже  хочеться  бути  фараоном-мумією,  ліпше  –  астронавтом-космонавтом.  Пригадався  сьогоднішній  ранок.  Крокую  не  поспішаючи  на  пари.  Випереджає  мене  хлопчина  в  одній  лише  сорочці  з  торбою  через  плече.  Тринадцять  градусів  нижче  нуля!  Звичайно,  на  ньому  присутні  ще  штани  й  черевики.  Та  й  від  гуртожитку  до  факультету  лише  кілометр.  Але  дивує  те,  що  це  його  стандартний  одяг  в  будь-яку  пору  року  і  за  будь-якої  погоди,  я  вже  не  кажу  про  дев’ять  годин  в  аудиторіях  факультету.  Він  мій  колега,  тільки  я  на  два  курси  попереду.  Мабуть,  син  колишніх  випускників,  яким  довелось  тут  навчатись  в  часи  найхолодніших  та  найморозніших  зим.  Що  ж,  мабуть,  їх  врятувало  кохання…  О!  Любов!  Кохання!  Ось  вічне  джерело  тепла!  Та  я  ж  люблю  свій    холодний  до  божевілля  факультет  з  його  дивакуватими  викладачами  і  чудернацькими  рівняннями,  з  не  такими  вже  й  страшними  дівчатами  у  великих  окулярах  і  розумним  виразом  обличчя!  І  тут  мене  штовхають.  Лекцію  завершено.  А  я,  з  посмішкою  на  обличчі,  не  поспішаю  залишати  аудиторію.  Мені  вже  набагато  тепліше.  Здається,  я  вже  знаю  спосіб  підкорення  вершини.  Дякую  рівнянню  холод-провідності!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=115869
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 09.02.2009
автор: Ростислав Свароженко