Коли сонце заходить зранку, то це вже не сонце – а лише обмилок наших сподівань та мрій. Звичайно, рожевих. Інакше й не буває. А там, вночі, ми покидаємо минуле, ховаємося в прірву й прагнем темряви. Чекаємо не сонця, а рятунку від світла, щоб змогти ще хоч краплю помріяти. Вилити душу тим, хто не хоче її знати. Покохати й зненавидіти, зникнути й спалитися. Без променів і без вогню – палючої крихти безнадії. Дай мені темряви, а я тобі – трохи ночі! Кажеш, тавтологія? Та ні! Сонця мало? Достатньо. Лише опівночі осмислення всього найбільш чутливе.Тоді відсутнє світло та яскравість. Як чорно-біла плівка, як життя, як почуття...А мрії? Теж, напевно. Мрієш сонцем? Забудь! Не прокидайся! Чи то, пак, не засинай! Просто заплющ очі і живи, а не існуй. Плекай нічні пориви, плач, кохай! Бо хочу ночі, пів ночі, хоч трохи. А світла? Ні. Залиш його собі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=116906
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 17.02.2009
автор: Таська Мурмуляд