Шукали два серця ненависті й болю,
тікали від щастя, а думали ні!
Ховалися в смутку, ховалися в горі.
Блукали і мерзли на темному дні!
Прощались з життям і на мить помирали,
а потім все знову! І знову… і знов…
Їм мудрі серця це завжди говорили,
що біль не мета, а мета – це любов!
Вони ж обіднілі, нахабно кричали,
що їм і не треба кохання в житті!
А мудрі старі так відверто мовчали,
поникли плечима мовляв: ”молоді”!..
Два серця жили, хоч не довго судили
отак без кохання їм жити завжди!
Два серця втомились усім говорити,
що їм без кохання, як без боротьби.
Ті мудрі й старі не могли зрозуміти,
що кожен завжди вибирає свій шлях.
Та як молодим назавжди пояснити,
що жити отак – то не жити ніяк?!
Два серця знедолених, незрозумілих,
сльозами умилися, взялись за руки
віддали землі ту печаль обіднілу
й навіки зрослися на довгі роки!
І їх поєднало оте їх єдине
в що вірили двоє і що берегли.
і хай не така та коштовна перлина,
якими були їх обох береги!
”Слова і ілюзії того не варті,
щоб вірити в те у що вірять усі!
кожен повірить… це того варто…
лише почуття, в які віримо ми!”
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=11752
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 21.02.2006
автор: Рубиновый Вторник