Доля, велика доля чекає на мене, якщо...
Та хіба можна спланувати життя, припудрити майбутнє, збудувати маленьку мушлю, в якій буде тепло й затишно. А навколо – грім, буря, залежність від чогось стороннього, дурість навколишнього. Душі черствіють від усього цього. І тільки там, у моїх мріях, далеких від реалій, можна відпочити, посміятися голосно, не думаючи, що комусь заважаєш.
Грубість людська завжди закінчується похміллям – Страшним Судом. А Він і радий би усіх обігріти, та не може. Якось же треба вчити душі людські. Тож доводиться виковирювати їх із людських мушель, а це – боляче.
Зі мною таке трапляється. Потроху раніше, а дедалі – частіше. Ці протяги смутку захоплюють серце, йому стає млосно і тісно у грудях, і тоді сіро-коричневий у темну смугу стіл стаю моєю фортецею. Вона моя тільки під час таких нападів, бо з їх допомогою я стаю собою. Мені не треба посміхатися, бо терпіти не можу лицемірити, не треба говорити, бо терпіти не можу брехати. Отож душа ні-ні, і зойкне черговим коником. Не хочеться нікого бачити, а тим більше відчувати сторонніх в собі...
Останнім часом все частіше починаю зустрічати новий рік і все рідше – радіти з цього. Нутро оголилося, і йому дедалі холодніше, якби ж хто знав. А з іншого боку – навіщо?
Я навчився себе так ховати, що колись, відчуваю це, сам не знайду. Але ж поки що я є, ось я. Простягни руку – відчуй пальцями клітку грудей.
Пішов надвір по воду, а приніс у відрах смутку, а на чоботях – багна. Господи, скільки ж зараз і того, й іншого! Скажи, як же ж у такий час народжувати ?!.
Небо пропливає повз наші очі, лишається там на якусь хвильку і, заглибившись трішки у голову, прощається навіки. Ця річка ніколи не омиває двічі однією водою.
Наслідки такого контакту можуть бути і банальними, і небезпечними, і прихованими. Але ж я знаю закон: ніщо з нічого не виникає і нікуди не дівається, а просто в одну пусту порожнину заливаються продукти розпаду колишніх гріхопадінь. У кожного свій ХРЕСТ. Ось у чому найбільший сенс нашого життя: таскаючи його на собі, підшукати підходящу ГОЛГОФУ і дружно з однодумцями прийняти від ЧАШІ цієї по заслузі. А потім – зітхнути спокійно і знову, зваливши ХРЕСТА на плечі, блукати у пошуках наступної ЧАШІ на наступній вершині наступної ГОЛГОФИ.
Ця спіральна приреченість морочить голову не тільки мені одному. У ній – велика звитяга всієї суті людської, а мовчати про вочевидь вже сили не маю. Тому – слухайте.
Давно те було, згадати страшно як, але все ж пам’ятаю. Народилася в матері дитина, звичайна собі, але з очима старими, неначе житими-пережитими, підростаючи, дивувала оточуючих глибиною посмішки й тривалістю мовчанки. Непомітно для світу почала ходити, і ніхто той день не запам’ятав, хоча й треба було б. І сталася вона сиротою, а на очі прийшлось скельця одягнути, бо сильно вони обпікали навкруги і люди тікали, обриваючи ті тонесенькі канатики, за які їх можна було б витягти з того світу. І на таке дитина була здатна! Ось тільки ніхто, та й вона сама, не розумів: а навіщо це їй чи їм? Життя – це пряма дорога, а він намагається з’єднати кінець з початком. Обдурити раз і назавжди долю, замаскувати, зациклити і жити вічно, рухаючись, як у цирку по колу...
Отакий собі perpetuum mobile...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=119707
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 06.03.2009
автор: pater