І я, звикаю, як звикають діти
без іграшки, без матері, без дому –
без тебе жити: плакати, радіти,
улещувать зневіру та утому,
лягати спати, тільки-но стемніє,
і довго ще вдивлятися у простір,
неначе в тому мороці й мені є
чого чекати: радощів чи млості...
Повторювати вщент завчені гами,
на повні груди дихаючи небом –
на сніг – щоранку – босими ногами,
й водою – із цеберки... Ось потреби –
буденні, але інших вже не буде.
...У квітні сніг розтане, сад розквітне.
Надихавшись квітучої облуди,
затьохкають пташини перелітні..
і я зільюсь із болісно-бузковим
весняним світом, наче в нім одна лиш...
Коли мене зустрінеш випадково –
вже не впізнаєш.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=11988
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 28.02.2006
автор: Вировець Лариса