Стоїть оселя невисока
житло шістнадцяти сімей,
хранитель святості й порока
шафних скелетів від очей.
В пилу застигли полохливо
гіркі у згадках як полин ,
не має їх - то це вже диво,
безгрішним був лиш Божий Син.
Ми як під склом як на долоні
стіна тонка немов картон ,
всім чути радість , чути болі
кохання викрик й смертний стон.
Життя чужого давні свідки,
через стіну і у вікно......
Нехай шепочуться сусідки ,
своє забувши , вже давно.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=121289
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 14.03.2009
автор: Олексій Тичко