У потяга стоянка лиш хвилина,
про це і сповістили на перон,
це місто не чекає свого сина,
а все ж я дома , це уже не сон .
Як часто в снах я бачив ці тунелі ,
зелені стіни із самих дерев ,
пернаті що співались як на сцені
артисти .... А природа режисер .
Вже не такі дерева як торішні,
а ніби мій виконують каприз ,
від сонця почорнівши усі вишні,
ще більше нахилилися униз.
Я босим протоптав свою стежину ,
в дитинстві збудував собі тут храм .
І де б не був , сюди я серцем лину ,
вклонитись дорогим мені місцям.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=121418
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 15.03.2009
автор: Олексій Тичко