Коли гріхів безодню каяттям змивав,
Молитвою, що грішникам усім дає надію,
Пташа самотнього я лет спостерігав,
Що ледь не впало в цвіті гречкосію.
Її я підійняв, ту птаху грішну,
Між тисяч упізнав одну невтішну.
Нехай не ту я покохав, що мав любити,
Та я в коханні тім плекав надію жити.
Та ні, – любов спотворює життя,
Їсть душу наче те пекельне сновидіння.
Мені не створено умов для каяття,
Скрізь мушу бачити я те гріхопадіння.
Якому Богові мені, вкажи, молитись,
Аби одразу двох звільнити він посмів?
Рабу убогому допоможи змиритись,
Один не в змозі замолити всіх гріхів.
Та що ж накоїв я, молитви, що не знаю?
Мабуть я стиг у грішних племенах.
Чи може ж бо такої і немає
Ні в Книзі книг, ні в інших письменах?
Мабуть були загублені слова,
Та птаха знов злетить тепло із рук узявши,
І вмить впаде на груди голова
Молитву каяття запричитавши.
29.04.2008
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=122326
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 20.03.2009
автор: Мурмаш