Ноги мої вовки гріють і від захвату аж мліють
Руки мої ворони крилами ховають. Вони знають.
На голові моїй вінець із терна. Жива я чи вже вмерла?
В косах моїх стрічки ночі. Очі внеї чорні очі…
Я лежу посеред снігу гарного. Я не знаю нічого більш чорного.
Я умиюся росою ночі. Ні! У мене також чорні очі
Я укриюся зірками й небом. Хіба ще щось треба?
Я укрилася , та зябнуть всі клітини. Ні , не гріють вовчі спини.
Вовчики брати мої , а ворони сестриці. На яву це чи сниться?
На землі нікого більш ріднішого ніж ви. Всі «вони» мене по світу розвели.
Чому ж мені не тепло серед вас? Чому ж не млію від прикрас?
Чому ж не вірю я покровам ночі? Чому ж я знов втікати хочу?
Втечу на край землі я звами братчики й сестриці, і викую собі там серце з криці.
А коли викую, піду поміж людей. Я розкажу їм як вмирають без смертей.
Я повернусь до вас брати й сестрички. Не заслужу медалі й лички.
Серед них давно нема для мене місця. Я їм розкажу як засихає листя
Про біль і зраду заспівам пісні. Це не потрібно більш мені…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127804
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 26.04.2009
автор: Контрабас