Дуже часто нині сниться,
Ніби біла я вовчиця.
Мчу по лісі по нічному.
Де? Не знати те нікому!
Завмирають там комахи,
І по хащах бродять страхи.
Обминаю темні броди,
Шаленію від свободи.
Не виходьте на дороги,
Бо годують вовка ноги...
Але що це? Плач лунає?
Хтось неначе помирає...
Зачекай, біжу до тебе.
Хвилюватися не треба.
Вовченя там під кущами
В пастку втрапило ногами.
Я маленьке врятувала,
Рани всі полікувала.
А тепер гайда зі мною -
Кривдникам завдамо бою.
Пастки ставити єдина
Вміє тільки лиш людина.
Я забрала вовченя
І - щодуху, навмання...
Біжимо ми з ним лісами
І безкраїми полями.
Не позаздрю тим, хто вмить
Мене схоче зупинить.
Я вогнем уся палаю,
Небезпеку відчуваю...
Ось стоїть собі хатина.
На подвір*ї тім дитина.
Навкруги нема нікого,
Нас сюди вела дорога.
Саме тут він проживає,
Той, що пастки розставляє.
В двір я зараз увірвуся,
На дитині тій помщуся.
Та чомусь я дитинча те
Не змогла розшматувати.
Воно до мене підійшло,
За шию ніжно обняло...
І погратися хотіло,
Посміхалося несміло.
Раптом батько вибігає
І рушницю заряджає.
Дитинча заголосило,
Нас собою затулило.
Закричало: - "Ні, не треба!
Ну яка в цьому потреба?"
Той не знає, що робити -
Звик він - вовка треба вбити.
З кулею щоб не стрічатись,
Нам потрібно рятуватись...
Я із білої вовчиці
Хочу в жінку відродиться.
В мене пазурі зникають,
Шерсть та ікла пропадають.
Чоловік у поєдинку
Перед себе бачить жінку.
Страх в очах його стоїть.
Починаю говорить:
"Звіра не чіпай віднині,
Зрозуміло це й дитині.
Не послухаєш наказу,
Я знайду тебе відразу!
Буде інша вже розмова,
Я дотримуюся слова!"
Враз він пада на коліна:
"Хай почує це дитина" -
Каже, що тепер не буде
Звіру діять лиха всюди...
Тут я завжди прокидаюсь
І згадати намагаюсь,
Зі мною це було, чи ні,
Чи все наснилося мені?!
P.S.Якщо ви хороші люди,
Я вас кривдити не буду.
Погостити завітайте,
Та про сон не забувайте.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127927
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 27.04.2009
автор: Вовчиця