Косий дощ різав так, що з'являлись подряпини. Ми знали, що не повернемось додому. Ніколи. Не тому, що не хотіли. Не могли. Від нього нічого не залишилось. По всій території нашого міста зіяла діра - метрів з десять глибиною. Ми вчасно втікли. Хоча..Де гарантія, що на планеті хоч щось залишиться? Що вона сама буде цілою? Вчора ввечері по радіо передали, що Австралії вже нема. ЗОВСІМ. Як же її зачепили? Їм все одно куди цілити. І всі це знають. Найжахливіше знаходити дорогою дитячі іграшки..Людство карає саме себе.
Хмари розходяться..Але дощ. Він ..хмм..чорний? А ось і сонце. Невже це останній його схід у нашій історії? А чи мені вже не все одно?Друзі,родичі,сусіди...Усі залишились там..під завалами...перетворившись на попіл. Нас залишилось четверо. Я не знаю нікого з них. Але це вже не має значення. Ми видряпались на гору. Краще цього не бачити. Навколо розруха. Всюди. І куди тепер йти? Мій товариш подарував мені криву усмішку. Прослідкувавши за його поглядом, я зрозуміла, що далі йти не знадобиться. Хвиля землі, вітру, води, вогню, каміння неслася на нас. Земля під ногами розходилась. Порив вітру. Напрочуд тихо. Світло б'є в очі. Останне, що я відчула - рівне дихання мого друга. Цього було досить...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=128517
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 02.05.2009
автор: Гільйотина