„Не бійся ворогів – у гіршому випадку вони
можуть тебе вбити.
Не бійся друзів – у гіршому випадку вони
можуть зрадити.
Бійся байдужих – вони не вбивають і не
зраджують, та це з їх мовчазної згоди
існують злочини і вбивства.”
Бруно Ясенський.
************************************Василь Михайлович Рудий
Ох, любий праведник Бруно,
Десь маєш рацію ти, друже,
Я й сам подумував давно,
Що гірше ворогів байдужі.
В жахливу первісну добу
В печерах, лісі чи у полі
Я бачив ту страшну юрбу,
Байдужу до людської долі.
Під гуркіт бубнів, шум і гам,
Щоб вдосталь пити, ситно жерти,
Вона ненаситним богам
Дітей приносила у жертву.
Після холодної зими,
Повилізавши з нір і сховищ,
Ці дикі виродки пітьми
Волали: „Хліба і видовищ!”
Вони ж, роззявивши роти,
Дивилися, в гіпнозі наче,
Як іншим трощили хребти
Джентльмени слави і удачі,
Як до левів голодних в кліть
Старих кидали і недужих...
О ниці варвари століть,
Звідкіль у вас така байдужість?!
Коли у прокляті віки
Щодень вели на страту бранців,
Вас непокоїли думки,
Чи кабаки відчинять вранці?
Як розпинали на хресті
Маріїного Бого-Сина,
Вас речі муляли прості:
Чи цвяхи втримають людину?
Коли палили на кострах
Людей, закутих у залізо,
Юрбу терзав холодний страх:
Чи ж вистачить на розпал хмизу?
Коли рубали на шматки
Нечая, Гонту, Наливайка,
Ви брали приступом шинки
І лапали дівчат потайки.
О ниці варвари століть,
В своїй байдужості заклятій,
Пройшовши темінь лихоліть,
Добрались ви у вік двадцятий.
Струмками лилась кров синів,
Ішов з багнетом брат на брата,
А їх батьків без зайвих слів
Саджали за тюремні грати.
Зганяли із земель селян,
В сибірські гнали хуртовини,
В ЧеКа червоний комісар
Розписував нагаєм спини.
Голодомор. Тюрма. Свінець.
Етап, Колючий дріт. Бараки...
Як не крути – один кінець:
Кістки розволочуть собаки.
Людей у селах містах
Зробили вічними рабами,
І українців по світах
Пустили жебрати з торбами.
Щоб геть знедолити людей,
Мерзотники із шкіри лізли,
Кремлівським натхнені вождем,
І звалось це – соціалізмом.
А ви сиділи по кутках,
Курили, їли, спали, пили,
І все молилися в думках:
„Лише б мене не зачепили!”
Хай б`ють хоч голови собі,
Дурні. Моя ж бо хата скраю,
Я можу й на чужім горбі
Доїхати до хвіртки раю.
Текли струмки, ішли роки,
Гули вітри, буяли квіти...
Байдужі старились батьки,
Байдужі підростали діти.
І, дивлячись на білий світ,
Телячо-сонними очима,
На все, що діялось в одвіт
Стинали байдуже плечима.
Афган? Загинув чийсь там син?
Лиш би мене не зачепило.
Завезли б краще в магазин
Побільше порошка і мила.
Національність? По мені,
Зовіть хоч турком, хоч китайцем,
Були б доступні по ціні
Горілка, м`ясо, масло, яйця.
А мова што? О том будь спок!
Спросі хотя й по-ефіопські:
„Мужик, раздавім пузирьок?
І я пойму, нє бєспокойся!”
А незалежність? Бачиш сам,
Вона ніщо для мене лічно,
Коли московська колбаса
З прилавків зникне і „Столічна”.
* * *
Ну ось і все. Я мову скінчив
Й підвів вас до того вузла,
В якому, лиш смикни за кінчик,
Розкриється фундамент зла.
Як прав ти був, Бруно, мій друже,
Коли назвав найтяжче з лих.
Так, справжні вороги – байдужі,
У світі лиха всі – від них!
**************************
Хто ти? Хто ти? Скажи – хто ти?
Тебе благає світ:
Стаєш в дорогу до мети,
То дай, то дай одвіт!
Якщо ти світло – освіти,
Зірви забрало тьми,
І захисти, як світло ти,
Росток життя грудьми!
Хай злі потвори спопелить
Душі буремний цвіт,
Хоч на якусь коротку мить
Осяй собою світ!
Хто ти? Хто ти? – земля гука,
Хто ти? – благає світ!
Цей клич віки не замовка,
Людино! Дай одвіт!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=129821
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 13.05.2009
автор: Leonar