Бачу світло попереду. Невагомою ходою долаю кілометри мрій. Тримаю за руку ангела, навколо блакить, під ногами безодня. Навіть коли він відлітає, я ще довго вдихаю його тепло, сліди його так повільно розчиняються у повітрі…Та якщо раптом він полине назавжди, як довго я відчуватиму міцні обійми його крил, ніжний дотик пухнастих вій – солодкий поцілунок двох надій?..
Буває час я картаю себе, стискаю руками голову, силую себе пригадати ту маленьку дівчинку! Чи бавилась вона,як усі, чи одягала ляльок, чи слухала на ніч казок? Чи уявляла, закривши оченята, інші світи? Але спогади ті – пітьма, а того, хто вів її за руку тоді, вже поруч давно нема…Я шукала його все життя, давала руку іншим, з часом вони відпускала її або ж відпускала я сама. І якби він усе-таки частіше приходив в мої сни чи хоча б писав невидимі листи, я б ніколи не жила так, ніби я народилась в тринадцять. Я навчилась так вправно викреслювати події, людей, слова, ніби їх ніколи не існувало, ніби то було не я. Пам’ять безпощадна до мене , повільно, але впевнено, вона прямує вдаль, так що незабаром я бачитиму лиш ледь помітну крапку на горизонті океану.
Я роблю кроки вперед, боязко й несміливо, мов уперше. Адже знаю, що завтра наступить для того, щоб затонути й закам’яніти на дні моєї пам’яті Так мало часу і простору лишається для моїх почуттів...
Де той, кого любила, як дитина, кого оберігала і навчала, як дитину? Жаль тільки він ніколи не зважав на ті повчання…І я опустила руки! А можливо, треба було продовжувати боротись і гордість за результат була б у стократ більшою ніж за те, що знайшла сили і полетіла? Тепер, стираючи пам’ять поцілунками іншого, чи заслуговую я на ці небеса? Можливо, моє місце під вічним дощем, серед опалого цвіту, під акомпанемент грому…! За те, що забула і продовжую забувати…За те, що змарнувала себе на дрібниці!
Але коли ясніє і хмаринки білим димком огортають мене, я більше не вагаюсь, я відкладаю смуток до сірих, злочинних днів, що розкрадатимуть мене, поки не залишиться нічого…Тоді я буду згадувати…А зараз я сміюсь! І падаю в обійми природи. Бо лише тут я по-справжньому вдома, лише тут я можу говорити все! Я бачу він знову наближається до мене – ангел, щоб втопити мене в безмежжі своїх ласк, викурити з мене останній супротив. Ми застигнемо і з нами застигне час. І я вже нічого не пам’ятаю. Сьогодні я обираю його – янгола,в якому так багато від демона…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132897
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 06.06.2009
автор: Фіалкова