Сонце тільки сіло за гору, як я і мій сусіда, дід Микола, запалили люльки, і почали пусту розмову.
- А знаєш звідки в мене все моє добро взялось? – раптом спитав він.
Я тільки з подивом заглянув йому у вічі.
- Слухай, ти перший кому я розповім, що зімною сталося років тридцять тому.
Негода невшухала вже декілька годин. Дощ лив як з відра, на залишаючи на землі ні єдиного сухого місця. Вітер, як скажений гасав по вулицям, пригинаючи дерева аж до землі. Я вже встиг помоитися, та почав збиратись до сну, як в двері хтось постукав.
„Цікаво, кого принесло до мене в таку годину?” – подумав я і підійшов до дверей.
- Хто там? – спитав я.
- Пустіть від негоди сховатись – почувся тихий голос з-за дверей.З думкою допомогти бідолазі , я якомога швидше я підбіг до дверей. Відсунувши невеликий дерев’яний засув я відкрив двері, і відійшов від них, впускаючи гостя до хати. Але ніхто не ввійшов. Я визирнув на зовні, і побачив юнака років вісімнадцяти, який мовчки стояв під дощем і дивився на мене.
- Чого чтоїш? – гукнув я йому – ану швидше забігай до хати, ато ще застудишся.
Він наче того й чекав. За якусь мить хопчиа стояв серед хати, а краплі тяжко падали з його одягу та волосся.
- Знімай сорочку та штани, та підходь до печі, погрійся – промовив я розглядаючи свого гостя.
Він був високий та дуже худорлявий, сиве волося, як у старого діда, мокрими прядями падали на його бліде обличчя. Одяг він мав старий та полинялий, а місцями брудний та в дірках. Одним словом – ходяче нещастя.
- Дякую, пане, я так. Трохи перепочину, і знову в дорогу.
- Та що ти? Не сміши людей – одповів я – в таку зливу я не те, що людину, пса блохастого з хати не випушу. От негода вшухне, підеш куди йшов, а зараз сідай до столу, мабуть зранку нічого не їв.
У відповідь він тільки опустив до долу очі, і повільними кроками підійшов до столу, та сів на лаву...
Ранок видався теплим та лагідним. Сонечко привітно посміхалося з неба, а про нічну бурю нагадували лише брудні калюжі та деілька повалених дерев. Я рокинувся і побачив, що мій гість давно облишив сон, та збирається в дорогу. Побачивши, що я відкрив очі він посміхнувся.
- Доброго ранку, пане. Красно дякую за те, що впустили мене на ніч, нагодували і зігріли. За це я Вам дуже щедро відплачу...
- Ой, хлопче – не втримався я – чим ти мені відплатиш? Добре бачу, що ти бідняк, до того ж, мабуть, і сирота. Скажи „Дякую”, і того вистачить.
- Не смійтеся, пане – сказав він дуже серйозним тоном – а слухате мене уважно. Як тількино я зникну за обрієм, зайдіть на своє подвір’я, та зробіть три кроки на північ від дверей. На тому місці, на глибині метра знайдете відплату за Ваше тепло. Тільки застерігаю, нікому і ніколи не розповідайте про те, що знайдете, та й про мене мовчіть.
Так він мовив, низько вклонився і шурхнув з дверей на вулицю. Я схопився з ліжка і побіг за ним, але невідома мені сила несла його вперед, і за декілька хвилин він зник в далечі.
Розмірковуючи над всім, що трапилось я повернувся до дому, і взявся готувати собі сніданок. Проте слова юнака не виходили з моєї голови. Що за винагорода очікує мене? Покинувши сніданок, я взяв лопату, та вийшов на ганок. Зробивши три кроки на північ, я ввігнав лезо лопати в землю, і почав нетяжку працю. Через хвилин двадцять лезо голосно вдарилось об щось металеве. Розгрібши руками землю, та витягши знахідку, я підніс її к очам. Це була срібна скринька з діамантовим оздобленням. Невірячи своїм очам я кинувся до хати. Поклавши скриньку на стіл, я почав вивчати визирунки на ній. На кришці був вирізаний вовк, що біг по зимовому лісу, наче гнався за місяцем, який висів на зоряному небі. На стінках були вирізані невідомі мені символи, наче стародавні письмена наших пращурів. Трошки повозившись з кришкою, я всетаки відкрив її, і обомлів. Скринька була повністю заповнена золотими монетами.
„Оце так сирота” – думав я – „оце таки віддячив”.
На ці гроші, в той час, можна було жити років двадцять. Але, як людина розсудлива, я не дав грошам сумувати. Купив худоби, відремонтував хату, і зажив потроху, поступово примножуючи свій скарб.
- А далі Ви все знаєте – завершив він свою розповідь.
Ще трохи посидівши мовчки, і попурхавши люлькою він підвівся на свої, вже слабкі, ноги і попрямував до хвіртки.
- Ну, до завтра – посміхнувся він в свої сиві вуса і пішов до дому. Я помахав йому в слід рукою, і загасивши люльку зайов в хату.
Але на завтра він до мене не прийшов, рівно як і через два дні, і взагалі, більше він до мене жодного разу не зайшов.
Його знайшли задертим у самої його хати. По характеру ран люди вирішили, що старий Микола став жертвою голодного вовка.
07.12.07
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133625
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 13.06.2009
автор: Satarialist