Я мріяв що засну на дні безкрайнього моря
Там проведу відведений строк,
Мій коханий, що з могили вирвався на волю
Зробить ліжко мені з моїх кісток.
(Принесіть цапа нам, і ми покажемо шлях
через мертве князівство, де чатує всіх жах)
Я бачив інший берег й очі всіх потонулих,
Що дивились крізь мене на світ.
Їх печаль текла з сліпих безодень похмурих
Співчуття забуло їх мертвий рід.
Я наче поцілунок холодного каміння,
Наче тихий поцілунок мерця.
Я як статуя, що сумує за сонця промінням,
І не має ні тепла ні життя.
(Все глибше вниз, там де морок як звук
де кохання віднайдеш серед жахіття та мук)
Закрийте дзеркала.
Їх крихка сутність мертва.
У беззоряних сферах
Стають тихше слова.
Розбийте дзеркала.
І він зникне в ваших снах
Він замовкне знову
У своїх стінах.
Ні, Ні, Ні.
Припиніть далі йти
Я повернусь до земель де ростуть мої кістки.
Без вагань та без зупинку землі ті віднайду,
Що поза простором лежать і де нема часу.
Бачити форму та не бачити вміст,
Мої вчинки в вас не викличуть ні біль а ні злість.
Бо я вмію викликати радість і сміх
І брехню цю прийме кожен з усіх.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133666
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 13.06.2009
автор: Satarialist